6. Таємничий авторитет

Якщо в селі Шпилі щось завжди залишалося незмінним, мов тихе гудіння трансформатора за клубом, то це:

Щосуботній базар, де одні спершу сварилися через ціну на картоплю, а потім мирилися над кошиком із сиром.

І — баба Варвара.

Баба Варвара знала все. Не просто «багато чого», а буквально все. Кажуть, що вона могла розпізнати, хто проходив повз її двір о третій ночі, лишень прислухавшись до характеру кроків і ритму дихання. Одного разу вона зупинила кур’єра «Нової пошти», котрий навіть не збирався нічого передавати — просто з цікавості пішов повз.

Її улюблена відповідь на будь-яке здогадливе запитання звучала мов універсальна формула:

— Та я ще вчора знала, що так буде!

Тому, коли маленькі детективи — Максим, Іван, Тимко й Соломія — вирішили навідатися до баби Варвари, усі розуміли: або вона допоможе розгадати таємницю зниклої корови, або проганятиме їх із порога так, що вони до понеділка забудуть, де живуть.

Під її високим дерев’яним парканом уже стояла делегація:

Максим — серйозний й трохи зблідлий, із рішучим блиском в очах;

Іван — із блокнотом і ручкою, яку крутив, наче револьвер;

Тимко — із пиріжком у руці, ніби це був надійний талісман;

Соломія — спокійна й пильна, щоденник напоготові.

Вони переминалися з ноги на ногу, як курчата перед дощем.

— Хто першим спитає? — тихо прошепотів Іван, ховаючи зошит за спину.
— Не смій ти! — суворо зауважив Максим. — Вона може й не поговорити з незнайомцями.
— Та ти просто став би першим мішенню для її питань, — з усмішкою зауважила Соломія. — Баба Варвара або скаже, або… залишить нас ні з чим. Але знає вона, якщо не все, то майже все.

— А якщо вона сама хитромудро вивезла Галю? — раптом запропонував Іван, очі його за окулярами загорілися ще більше.
Тиша зависла над подвір’ям. Навіть Тимко замовк із пиріжком на півслові.

— Ох, Іване, — засміялася Соломія, — куди твоє таке уявлення заведе… Але хто знає? У баби Варвари завжди є кілька несподіванок у рукаві.

Соломія глибоко зітхнула, кивнула собі під ніс і впевнено крокнула до хвіртки.

— Ну, спробуємо. Скажуть — добре, не скажуть — розвернемося й підемо далі.

Хвіртка скрипнула, ніби давно чекала на гостей, й повільно відчинилася.

Діти переглянулися, серця їх затріпотіли від передчуття — адже попереду було справжнє випробування мозку, кмітливості й, звісно, хоробрості.