4. Сліди на місці злочину

Максим вийшов на середину двору, розправив плечі і зайняв справжню «детективну» позу: руки за спиною, підборіддя підняте вгору. Він повільно обертався, оглядаючи кожен куточок – і навіть здавалося, ніби дивиться у виступи ґрунту, де сховані сліди зникнення.

— Гаразд, — урочисто промовив він, — ми знайдемо докази й вирахуємо, хто винен у цьому злочині.

— А що саме ми шукаємо? — запитав Тимко, дістаючи з кишені злегка пом’ятий пиріжок і уважно дивлячись на земляний настил.

— Усе підозріле, — відповів Максим і приклав долоню до вологи землі. — Ось ці глибокі відбитки копит. Бачите?

На порозі хліва світилися свіжі сліди корів’ячих копит, вологий ґрунт чітко відобразив контури підошви черевика, якого тут не мало бути.

— Це сліди Галі, — сказала Соломія тихим голосом, — і вони ведуть уперед, до сільської дороги.

Іван миттєво клацнув ручкою в блокноті:

— Отже, корова пішла сама, — промовив він спокійно. — А хтось навмисне залишив двері відкритими.

— Двері? — переспряг Максим. — Вона справді могла сама відчинити хвіртку?

Усі поглянули на Бублика, що сидів на порозі. Кіт м’яко облизав лапу й замружив очі, ніби слухав обговорення.

— Бублик напевно щось бачить, — сказала Соломія. — Він же обходить двір щоранку.

— То чи не він випустив нашу корову? — здивувався Тимко, зупинивши жувальний рух.

Кіт повільно підвів голову, уважно подивився на дітей, а потім поважно розвернувся назад до хліва.

— Мабуть, Бублик хоче сказати, що це завдання не для нього, а для нас, — зробила висновок Соломія.

Максим покликав усіх ближче:

— Дивіться, — він вказав трохи далі на землю, — тут поруч із корів’яними слідами видно свіжі колісні відбитки.

— Вони досить широкі, — підхопив Іван. — Це не велосипедні, а справжній віз чи тачка. Може, Галю завантажили й вивезли на візку?

— Можливо, — кивнув Максим. — Давайте перевіримо слід далі, до дороги. Там побачимо більше.

— І попросимо діда Петра допомогти, — додав Тимко. — Він давно розбирається в колісних слідах і точно розкаже, чи бачив щось вночі.

— А Баба Варвара, — тихо мовила Соломія, — точно підгледить усе з вікна. Вона чудово пам’ятає, хто чи що рухалося вулицею навіть опівночі.

Діти обмінялися поглядами. Жоден з них не сумнівався: якщо баба Варвара мовчить — значить, має важливу інформацію.

— Тож рушаймо, — підбадьорив їх Максим. — Наші сліди ведуть уперед, а за ними — відповідь на головне питання: хто викрав Галю?

Усі кивнули й упорядкували свої речі. Пес Жулик за їхніми ногами голосно затявкав, ніби підтверджуючи: ніяка таємниця не встоїть перед чотирма допитливими дітьми та одним проникливим котом.

І так розпочалося їхнє перше справжнє розслідування в селі Шпилі.