Шлях до села я подолав всього за дві години бігу, перемежованого швидким кроком. Пам'ятаючи слова пірата про те, що в перший місяць після прийому зілля потрібно навантажувати себе надміру, я не зупинявся ні на секунду. Правда, так тривало лише перші п'ять хвилин, а потім м'язи ніг налилися вагою, легкі загорілися вогнем, і мені довелося перейти на крок. Колишній господар тіла не надто багато подорожував, тому витривалість організму залишала бажати кращого. Результат цих навантажень проявлявся гранично просто - диким голодом.
За всі дві години привид ні разу не з'явився. Я навіть не замислювався, наскільки до нього звик за минулі два дні. Стало навіть трохи нудно без його коментарів, але я не поспішав кликати пірата. По-перше, поки я його не напою, він від мене не відстане зі своїм вічним питанням: «Коли ми вже вип'ємо?», А по-друге, село було вже близько і з'являтися в ній в компанії примари було верхом дурості. Сумніваюся я в толерантності місцевих мешканців.
До речі, а ось і вони. Я вийшов з лісу і натрапив на клубок з трьох хлопчаків. Я навіть не відразу зрозумів, що відбувається. А виявилося, що два хлопця побільше б'ють одного хлопця поменше. До того, невеликий, незважаючи на тотальний програш у вазі і кількості, примудряється ухилятися від граду стусанів.
- Гей, а ну зупиніться! - гаркнув я, і двоє хуліганів миттєво кинули свою жертву і кинулися навтьоки. - Живий? - запитав я залишившогося хлопця, який дивився на мене насторожено, готовий зірватися слідом за своїми кривдниками. - Чого це вони до тебе причепилися?
- Та хто їх знає? - якось дуже вже байдуже відповів він.
- Ось так просто взяли і напали?
- Та ні, примарилося їм, що я їх рибу стягнув, ось і вирішили мене покарати.
- А ти рибу не чіпав?
- Та ні, звичайно, що мені, своїй риби мало?
- Ну добре, я тобі допоміг, тепер допоможи мені ти.
- Ще чого, я тебе не просив мені допомагати. Ще пару хвилин, і я б їм сам боки нам'яв. Так що задарма не допоможу.
- І що ж ти хочеш?
- Пожерти! Однією рибою не наїсися, тим більше якщо вона така дрібна, як у цих безруких ідіотів.
- Ну добре. - Я зробив вигляд, що не помітив його застереження, і дістав з рюкзака останній шматок смаженого зайця. - Це зійде?
Замість відповіді хлопчак схопив шматок і запхав його в рот цілком.
- Що ж ти його цілком запхав? А якщо вдавишся?
- Чи не вдавлуусь, - пробурмотів він з набитим ротом, - зате не відбере ніхто.
- Слухай сюди, мені потрібно глечиків п'ять молока, пару глечиків вина або елю і їжі на тиждень. Хліба, м'яса, сиру та яєць. Де це все дістати і скільки коштуватиме?
- А ти мені даси ще поїсти, ну, коли їжі наміняєш?
- Дам, - погодився я без роздумів. Незважаючи на вовчий апетит, розмірами хлопчисько не вийшов, так що не об'їсть мене.
- Дістати це можна у старости, та ось грошей він не візьме. Ніде їх тут витрачати. Чим ще багатий?
- Може, він шкуру вовчу візьме?
- Та ні, що він з нею робити буде? Шкури вичіняти у нас тільки Аким вміє, але він вже давно нічого корисного не робив. Ніяк не нап'ється. А невичинена шкура нікому не потрібна - пропаде. - Хлопчисько окинув мене поглядом і сумно зітхнув. - Можна на кинджал виміняти, та ти ж не ідіот такий скарб за купку їжі віддавати.
- Можу такий запропонувати. - Я дістав з рюкзака найстаріший і іржавий ніж із знайдених в підземеллі. - Що нам за нього дадуть?
- За такий ніж можна трьох чоловіків тиждень годувати, - повеселішав хлопчина. - Ти тут надовго?
- На тиждень затримаюсь.
- Тоді проси в день по п'ять глечиків молока, по три глечика елю, по буханці хліба і голівці сиру і про м'ясо не забудь. Свиню, не менше.
- А чи не забагато це за один ніж?
- Не забагато, у нас на все село три ножі: у старости, у його брата Викула, та у рибалки Параса. Є ще один у Якима, але він в лісі живе, тому не вважається. Так що ці троє поб'ються, щоб ще один ніж дістався їм, а не комусь із села. Проси все, що я назвав, і не соромся.
Та вже ж не помилився я? Це Середньовіччя, а не кам'яний вік? Звичайний ніж - дорожче золота. І до кого йти? Втім, старосту напевно підтримує брат, тобто, у них разом платоспроможність вище. Потрібно тільки ніж в порядок привести.
Я дістав чавило і сів зчищати іржу і точити клинок.
- Веди мене до старости, - скомандував я хвилин за десять потому.
Прохід по селу викликав справжній фурор. На нове обличчя, чи то пак на мене, зібралися подивитися всі, хто міг ходити. А що, з новинами і розвагами у них тут, мабуть, зле. Ось і розважаються люди, як можуть. Виглядали сільські мешканці неважливо. Чоловіки були одягнені в грубі домоткані сорочки і штани брудно-сірого кольору, а жінки в сукні того ж забарвлення. Майже всі вони явно не любили митися і були не причесані.
- Добрий день! - привітався я першим, як тільки ми наблизилися до здорового дядьки, що стояв біля центральної хати села.
- І тобі не хворіти, - відповів він, обмацуючи мене поглядом і особливо затримавшись на мечі в руках. - Чого тобі?