Глава 2. БЕНДЖАМІН БОМ - ЗНАТОК ЖИТТЯ

Отямився я у непроглядній темряві. Все тіло нещадно боліло, а голова йшла обертом так, що я відразу ж відкинув думку піднятися. Поворушив спочатку однією рукою, потім другою, потім ногами і лише потім перекинувся на спину. Тіло слухалося погано, але слухалося, тобто, мої кістки цілі. Хтозна, скільки я пролежав без свідомості, швидше за все, дуже довго, тому що м'язи дуже затекли. Добре, що прийшов до тями. Але на цьому гарні новини закінчилися.

Я замислився, оцінюючи ситуацію. Безумовно, я перебуваю глибоко в підземеллях замку. Шлях, яким сюди потрапив, абсолютно не придатний для того, щоб вибратися на поверхню. В мене є трохи їжі і води, але хто знає, скільки мені доведеться бродити в темряві?

Доречі, про темряву. Коли я укладав флягу з водою в торбинку, то помітив на дні металевий стрижень і шматок кременю. В мене ж є кресало, тобто, можна спробувати спорудити факел. Я понишпорив навколо себе, намацав якусь ганчірку і кілька сухих палиць. Насилу підтягнувши ноги, я сів і почав намотувати ганчірку на палицю. Я дуже змерз, тому пальці слухалися погано, але іншого виходу не було. Треба якомога швидше вибиратися звідси. Через довгих п'ять хвилин факел був готовий, і я почав його підпалювати. Процес розпалювання більше нагадував шаманський ритуал, відняв у мене ще хвилин п'ятнадцять, але, нарешті, факел розгорівся. Я підняв його вище й озирнувся.

Невелике приміщення, приблизно два на три метри. Уздовж стін порожні столи, попереду були масивні двері, а позаду мене в стіні зяяла дірка. Саме через цю дірку, найбільше схожу на шахту ліфта, мене сюди ввічливо доставили.

Я перевів погляд на підлогу і здригнувся від несподіванки. Поруч зі мною лежав скелет. Швидше за все чоловік, навряд чи жінки бувають настільки дужими. Весь його одяг прийшов в непридатність, але меч і кинджал збереглися в цілості й схоронності. Я пильно глянув на факел і зрозумів, що для його створення використав гомілкову кістку і напівзотлу сорочку свого менш щасливого попередника.

- А чи не знахабнів ти, салага? - пролунав голос зліва від мене.

Від несподіванки я сіпнувся і, схопивши перше ліпше, що попалося під руку, вдарив з розмаху в бік звуку.

- Якого біса! - здивовано вигукнув голос. - Це, звичайно, неприємно, але невже ти гадаєш, що можеш вбити цим примару?

Переді мною дійсно з’явився привид. Високий чоловік могутньої статури, в шкіряних штанях і фланелевій сорочці. Абсолютно лисий, з пишною бородою і сережкою у вусі. До його поясу були пристебнуті полуторний меч, кинджал у піхвах і, як не дивно, дерев'яний кухоль.

- Як ти тримаєш меч, сисунець? - насупився привид. - І хто тебе, безрукого, вчив поводитися зі зброєю?

А ось і думка незалежного експерта. Я дійсно тримаю меч, як попало. Добре хоч за рукоять схопив, а не те вже отримав би від пірата образливе прізвисько. Наприклад, криворукий недоумок. Пірати на прізвиська не скупляться.

- Ніхто не вчив, - напружено відповів я, - але тебе ж і рубати не треба. Досить засунути меч всередину, щоб заподіяти біль.

- Ха, що ти знаєш про біль, шмаркач? - Дух оголив свій примарний меч і ступив до мене. - Зараз я змушу тебе страждати!

На мене обрушився стрімкий удар, під який я незграбно підставив свій меч, але примарний клинок пройшов крізь свою фізичну копію, а потім і крізь мене. Груди обпекло холодом, але більше ніяких неприємностей мені це не доставило.

- Непоганий удар, - посміхнувся я, - але недостатній, щоб бити мене. Все ж таки в тому, що ти привид, є плюси.

- Для тебе, може, і є, - дух в серцях сплюнув на підлогу, - а для мене немає! Сиджу тут вже пару сотень років. І поговорити ні з ким. А знаєш, як випити хочеться?

- Як же, - хмикнув я, зручніше вмощуючись, - по спілкуванню він скучив. Через це ти першого за два століття співрозмовника своєю залізякою проткнути спробував?

- Сам винуватий. Ти навіщо мої кістки на факел пустив?

- Та звідки я знав, що це чиїсь кістки. Я ж в темряві не бачу. І взагалі, багато народів своїх героїв не в землю закопують, а на багатті спалюють. Як на мене, так навіть краще.

- Ось нехай твої кістки і спалюють, а мої не руш! - гаркнув бородань. - Ніякого поваги до небіжчиків.

- Та годі. А хочеш, я тебе поховаю? - спробував я залучити примару на свій бік. - А ти допоможеш мені вибратися.

- Ти що, ідіот? - хмикнув привид. - Сидів би я тут, якби міг вибратися?

- А що тебе не пускає?

- Та звідки мені знати? Я чесний злодій і пірат, а не святенник або маг.

- Може, ти прив'язаний до якоїсь речі? - припустив я. - До мечу або кинджала, наприклад?

- Ха, ці залізяки ні на що не здатні. - Бородач знову сплюнув на підлогу. - Абордажна шабля - це єдина зброя, яку я визнаю!

- Що ж ти озброєний цими залізяками?

- Так вийшло, - неохоче буркнув дух.

- Ну раз це не зброя, то, може, щось інше? Якась цінність. Може, сережка?

- Ти й справді ідіот! Ми, моряки, не дуже-то і любимо свої сережки. Це, бач, плата тим, хто знайшов останки моряка, за його поховання. Не можу я бути прив'язаний до цієї підвісці!

- Подумай сам, може, це те, з чим пов'язані приємні спогади?