Сподівання

|-|0P3

Так, так. Я задовбав вже зі своїм ниттям. Скільки вже можна говорити про це все. Тим більше є ще тисячі і тисячі таких скигліїв як я, і ще мільйони з’являться.

Життя — штука непостійна, мінлива. Буденність — ось що живить уми, наповнює пусті життя сенсом. Вона дурманить свідомість, але й звільняє від тяжкого тягаря відповідальності. Людям завжди треба у щось вірити, спрощувати свою реальність, бо тих, хто так не робить вже везуть або можуть скоро повезти у те місце, яке ми називаємо „психлікарня“.

Отож і я, жив собі, забріхуючись, у своїй маленькій реальності, де все було ідеально, ні страху, ні болю, ні любові... Але й кожна скеля колись впаде, так і я не встояв.

Ходив собі до місця (робота\навчання, як вам зручно), сидів без думок, без справжнього себе. Кожен крок був далеким, а кожна думка — далека, то був я, якого вважав справжнім собою, тим більше, що з приходом війни світ став менш яскравим, а запахи і емоції притупилися. Хтось щось балакає на фоні, поки я вже десь далеко у своїй голові думаю над ще однією безглуздою ідеєю, мрією чи прагненням. У ті моменти я вже малюю грим на своєму обличчі, що рятував мене від усього. Мені весело, весело ж так?

Музика — єдина штука, що, мабуть, тримала мене докупи, бо коли використовуєш одні і ті ж інструменти для того, щоб лагодити невиправне, то вони скоро затупляться і втратять свою ефективність.

Люди, люди, люди. Вони самі по собі непогані, але ті моменти, коли вони є тобі вони взагалі не треба, а коли їх немає — потребуватимеш найбільше. Але, щоб потребувати їхньої присутності треба знаходитись хоча би у нормальному гуморі. Сум можна назвати таким собі дисонансом з усім світом. А є ще якийсь нез’ясований стан, це вже не просто дисонанс, а повне відключення. Ти вже не хочеш, щоб хтось втручався у твій маленький внутрішній світ. Його не описати ні в одному тексті і не розказати жодними словами. Його просто треба відчути, щоб більше ніколи не забувати.

Відкриватись людям дуже болісно. Цей біль доволі болючий, бо б’є у саме серце, особливо якщо не зрозуміють і зроблять з тебе карикатуру самого себе.

Брехня. Брехня — мій союзник і напарник. Брешу я усюди, брешу завжди. „Як ти?“ — питають мене, а відповідь ніколи не міняється „Нормально“. Та не „нормально“ взагалі! Я, мабуть, вже втратив глузд або що, а це „нормально“ — це просто непробивна стіна, яка стоїть на захисті маленької, гидкої людинки, якою я є.

2.Вихід

Ніколи б не міг подумати, що якісь там емоції могли би змусити жити людину. Це ж просто трохи хімії у мозку! Короткочасні вогники, що горять так само яскраво, як гаснуть. Завжди так думав і буду думати. Але чи це так?

Ця інакша живість почалась чи то грудня так 20, чи то 5-го числа лютого. Ніколи не думав, що коли тобі пише людина ставатиме тепліше й легше на серці, а тепло інколи страшніше за холод і сталість. Але й на початках мій мозок блокував усе це. Рятувало навіть те, що наші листування були нерегулярні, нечасті. Але я підсів, звик до такого, і кожний день простою мене відпускало, але на противагу цьому кожна нова історія, запит про допомогу чи просто дурня заради дурні живила. Живила так, що серце, наче знову почав відчувати серце у своїх грудях і радість буття. Посмішка сама собою з’являлась, поки новий вогонь усередині жеврів.

Знову голова чиста від зайвих думок, знову живий. Але був один нюанс — думи заполонились нею і тільки нею. Щоб я не робив, де я б не був знову і знову вона тепер оселилась у мені, десь далеко-далеко на відгомоннях буття.

Брехня найкраща штука. Люблю брехати, бо це мої знання, що мене захищають. Найкраще працює, коли ти кажеш або максимально прямо і відверто, дивлячись прямо в душу людині, або коли стовпи вигадок приправляєш чистою правдою, щоб у тобі ніхто не сумнівався. Але є така штука... Як би це сказати... Цей інструмент кудись зникає, коли доходить діло до розмови з нею. З’являється ніяковість, нервовий погляд, а більшість слів губляться, навіть не дійшовши до кінцевого отримувача. Дивно, чого це все вислизає? І вислизає у найпотрібніші моменти, коли я максимально беззахисний і вразливий. Чому? Я став таким? Зі мною щось не так? Чи...

Не знаю, але кожен раз, після кожної зустрічі планую тисячі варіантів щасливого майбутнього, що ніколи не буде. Часом мої думки — це просто дії, що відкладені на тижні вперед, але яких, може, навіть ніколи і не бути. Це п’янить свідомість ще більше ніж сталість та буденність.

Здається, я закохався. Нове почуття, що ніколи до того не було, нові спогади та нові страждання, і мені це подобається.

Кожен погляд, кожне слово, кожна тиша руйнує мою завісу брехні, відкриваючи погляд чомусь новому у цьому житті. Нове завжди лякає, але якщо бути трохи сміливішим, то тобі відкриються усі простори ніжності, радості, живості...

Дякую за прочитання, Ваш Голос у Тексті.

Це другий твір, у якому я знайомлюсь з давно втраченими мною емоціями і почуттями, відкриваючи для себе щось нове.

Окрема подяка вам, людям. Дякую, за те що, ви є.