Ранок покаже, що вечір не скаже

Вкотре я помічаю: зранку все змінюється.

Думки стають яснішими, страх відступає, вечірні тривоги здаються перебільшеними. Те, що вночі здавалося надзвичайно важливим, зранку не викликає особливих емоцій.

Ранок розставляє все по місцях.

Ця ніч не стала винятком. З того моменту, як я прокинувся, мозок намагався повернути мене у події минулої доби, але щоразу наштовхувався на сумнів: а чи було це насправді?

За сніданком я вже майже переконав себе, що все просто наснилося. Але один неприємний спогад не давав спокою — те відчуття, що в кімнаті був хтось ще.

І ще одне…

Уривками я починав згадувати свій сон. Не чітко, радше образами, кольорами, навіть звуками. Чим далі, тим виразнішими вони ставали.

Впродовж дня мене переслідували дивні миті дежавю. Випадкові місця здавалися знайомими, хоча я був у них вперше. Це тривало мить і зникало, залишаючи по собі легке запаморочення.

Я не знав, що з цим робити. В якийсь момент просто вирішив відпустити ситуацію. Відчував себе виснаженим. Зрештою, якщо відповідь є, вона знайдеться сама.

Ввечері, коли батько повернувся з роботи, я звернувся до нього:

— Тату… Коли ти наступного разу поїдеш до бабусиної квартири?

— Не знаю. А що? — Він не одразу підняв очі, бо якраз читав якесь повідомлення в телефоні.

— Хотів тебе про дещо попросити, якщо не складно.

— Проси. Але якщо це про гроші, то зараз не найкращий час…

— Ні, зовсім не про гроші, — швидко заперечив я. — Це… стосується бабусі. Ну, точніше, стосувалося.

Батько відклав телефон і подивився на мене уважніше.

— Кажи. Допоможу, якщо зможу.

— Я просто хотів попросити… Якщо буде можливість, принеси бабусин фотоальбом. Я майже не пам’ятаю, як вона виглядала.

Батько трохи здивувався.

— Авжеж. Принесу. — Він усміхнувся, але в погляді з’явилося щось задумливе. — Знаєш, у тебе насправді було багато часу з нею. В дитинстві ми тебе часто залишали в неї на літо. Після першого класу ви навіть удвох їздили на відпочинок.

— Куди?

— Ох, не згадаю. Якась база відпочинку. Але пам’ятаю, що після того ти постійно розповідав якісь фантастичні історії. Ми навіть почали хвилюватися, що ти надто багато вигадуєш.

Я напружився.

— Але я цього не пам’ятаю… Взагалі.

Батько знизав плечима.

— Буває. Ти ж був малий. Але нічого, фото залишилися. До речі, твоя мати мала вже взяти квитки на потяг. Подивись у шафі, точно на яке число.

Я пішов до шафи, думаючи про бабусю. Коли ж це ми їздили відпочивати? Чому я не пам’ятаю?

Але добре. Я подивлюся фото, і все стане на свої місця.

— Знайшов, тату!

— Добре. Яка дата від’їзду?

Я подивився на квитки.

І мене наче вдарило струмом.

Сухо, майже пошепки я пробурмотів:

— 03.17…

— Що? Кажи голосніше. Коли?

Просто збіг.

Просто збіг.

Просто…

…Вкотре я помічаю, що ввечері все змінюється.

Змінюється настрій, фантазія починає малювати нові картини. Втома відступає, залишається лише очікування сну.

Але цього разу я не просто чекатиму.

Цієї ночі я маю запам’ятати свій сон.

Я маю дізнатися, що коїться.