Я точно знаю

Я точно знаю, що, коли прокинусь і подивлюся на годинник, там буде 03:17.

Без похибки.

Ця моторошна закономірність з’явилася три місяці тому, після нещасного випадку з моєю бабусею. Вона впала на льоду й зламала стегно. Після цього прожила зовсім недовго.

Спочатку я не пов’язував ці події між собою. Та й підозрювати було нічого. По-справжньому лякати все почало десь через місяць.

Спершу мене просто переслідувала нав’язлива думка: згадати бабусине обличчя. Звучить абсурдно, але ми бачилися вкрай рідко, вона жила в іншій країні. Проте це не означає, що я її забув. Пам’ять не могла мене так підвести.

Але ось парадокс – після похорону я не міг відновити в пам’яті її риси. У голові виникав лише розмитий силует.

Я крутився в ліжку, поки не засинав десь ближче до першої ночі, хоча зазвичай лягав рівно об одинадцятій. І тієї ж ночі я вперше прокинувся без видимої причини. Серце калатало, долоні були вологі. Я ніби пережив страшний сон, але… не пам’ятав його. В пам’яті залишилася лише одна деталь – цифри на екрані: 03:17.

Наступної ночі було те саме. Потім ще раз. І ще.

Я намагався знайти цьому пояснення. Спершу списував на зовнішні фактори.

Можливо, сусід, який повертається зі зміни і щоразу грюкає дверима? Та скільки можна працювати без вихідних?

Або ж сміттєвоз, що приїжджає в один і той самий час? Логічно, але… Щоночі після пробудження було однаково тихо. Жодних голосів, шуму машин чи криків тварин.

Я відкинув містичні пояснення. Та й не вірив у подібні речі, хоча фільми жахів любив.

Зрештою, я звернувся до інтернету. Помилка.

Інформаційний смітник, у якому, якщо не володієш критичним мисленням, швидко заблукаєш. Я годинами гуглив схожі історії, шукав раціональне пояснення. Але переважна більшість “експертів” сходилися в одному:

— Це містика. Треба йти до священника, медіума або бодай до якоїсь бабки, що викачує яйцем…

Я закрив ноутбук.

Єдине, що дійсно мало сенс, – попросити тата привезти старий фотоальбом бабусі. Чомусь думка, що я не можу її згадати, лякала навіть більше, ніж це дивне пробудження.

Все це було занадто.

Ніби життя стало надто нудним, і я вирішив влаштувати собі власний містичний трилер.

Має бути логічне пояснення. І крапка.

Я вирішив не надавати цьому значення, відволіктись, думати про щось справді важливе. Навіть якщо все буде повторюватися – просто ігнорувати.

І якийсь час це навіть вдавалося.

Але саме зміни зробили ситуацію нестерпною.

Однієї ночі я, як завжди, прокинувся, перевернувся на бік і глянув на годинник.

Але екран був повернутий до стіни.

Я застиг.

Такого ще не було.

Звідкись з’явилося дивне передчуття. Я повільно простягнув руку, розвернув годинник. На екрані – 03:20.

Полегшення.

Зрушилося. Нарешті.

Я не знав чому, але вирішив не зводити очей з екрану. Чекав на 03:21 – і тоді вже з чистою совістю можна заснути.

Менше ніж за хвилину я пошкодував про це рішення.

Цифри змінилися.

03:19.

Холодна хвиля страху пішла по тілу.

03:18.

Я не міг поворухнутися.

Здавалося, що світ навколо застиг. Тиша стала неправильною, давлячою. Як перед бурею.

Я не міг відірвати погляду від червоних цифр, що світилися в темряві, як пара очей.

03:17.

І в ту ж мить блискавка розрізала ніч.

Сліпучий спалах – і різкий удар грому.

Я підскочив у ліжку.

Хотів закричати, але зціпив зуби.

Дихання було рваним. Серце гупало в грудях, немов намагалося вирватися.

Щось було в кімнаті.

Я майже відчував це.

Долоня лягла на вимикач. Клац.

Світло залило кімнату.

Порожньо.

Звичайна кімната. Столи, книжки, штори на вікнах. Нікого.

Але тепер я точно знав – це тільки початок.