Частина ІV

Моє навчання в університеті добігало кінця. Я захистила диплом, отримала червоний диплом, але навіть ця перемога не принесла задоволення. Це був лише ще один щабель, який я мусила подолати, щоб відповісти на очікування оточуючих. Я влаштувалася на роботу в школу, у своєму новому місті. Вчителем української мови та літератури. Іронія долі — я, яка сама не могла розібратися у власних почуттях, мала навчати дітей розуміти почуття літературних героїв.

Школа стала моїм новим притулком і моєю новою карою. Діти були різними — яскравими, галасливими, вразливими, жорстокими. Серед них я впізнавала риси Арсена, Максима, навіть свої власні. І саме там, серед шкільних коридорів, запаху крейди та старого паркету, я зустріла третього чоловіка, який змінив моє життя.

Його звали Денис. Він був батьком мого учня, трохи старшим за мене. Він не був схожим ні на Арсена, ні на Максима. Він не намагався мене завоювати, не дивився на мене з захватом або жалем. Він просто був. Спокійний, трохи втомлений, з добрими, зморщеними куточками очей та тихим почуттям гумору. Він теж був самотнім, але його самотність не була трагедією; це був вибір, спосіб існування. Його жінка померла ще при народжені єдиного сина, якого я зараз вчила.

Він часто став приходити у школу, проводжав мене до дому. Ми почали спілкуватися. Спочатку про роботу, потім про книги, життя. Ми могли мовчки пити каву у якомусь затишному кафе, і ця мовчанка не була незручною. Він не намагався зазирнути мені в душу, не вимагав емоційних зізнань. Він приймав мене такою, як я є — закритою, холодною, з пораненою душею.

І ось одного разу, під час чергової нашої спільної вечірньої зустрічі у кафе, коли за вікном ішов осінній дощ і заливав світло ліхтарів, я зрозуміла, що відчуваю щось нове. Не пристрасть, не захват, не потребу володіння. А щось на зразок... спокою. Відчуття, що ти не одна. Що поруч є людина, яка розуміє тебе без слів, яка не намагається тебе змінити, яка просто йде поряд.

Я розповіла йому про Арсена. Про всю ту історію, від початку до кінця. Про свою провину, про свою холодність, про дзвінок та повідомлення Оксани. Він слухав, не перебиваючи, дивлячись у вікно на потоки води.

— Ти знаєш, — сказав він, коли я закінчила, — ми ніколи не любимо людей. Ми любимо їхнє ставлення до нас. Арсен любив не тебе, а своє одержиме бажання володіти тобою. Максим любив не тебе, а ідею порятунку твоєї душі. А ти? Ти любиш свою самотність, Ліно. Ти любиш біль, який вона тобі завдає, тому що цей біль — єдине, що підтверджує, що ти жива. І ти боїшся його втратити, бо тоді залишиться лише порожнеча.

Його слова влучили в саму точку. Вони не були образою; вони були діагнозом. Точним і безжалісним. Адже я сама думала про це, але визнавати не хотіла.

— А ти? — запитала я. — Що ти любиш?

Він усміхнувся, і в його очах з'явилася та сама зморшка, що мені так подобалася.
— Я? Я люблю спокій. Я люблю тишу. Я люблю дивитися, як іде дощ. І мені подобається дивитися, як ти дивишся на дощ. Це все.

І в цю мить я зрозуміла, що це, мабуть, і є найщиріша форма любові. Коли ти не хочеш нічим володіти, нічого змінювати. Коли тобі просто добре від того, що інша людина існує у цьому світі.

Ми не стали парою. Ми залишилися друзями, двома самотніми людьми, які іноді діляться тишею, і це було чесніше за всі попередні спроби побудувати стосунки.