Частина ІІІ

Дзеркала та тіні

Максим був аспірантом на кафедрі, в моєму ж університеті. Я навчалась вже на 3 курсі. Він був повною протилежністю Арсену — спокійний, врівноважений, з ясним, проникливим поглядом. Він не намагався завоювати мене, не вимагав нічого. Він був схожий на тихе озеро, в якому можна побачити власне відображення без спотворень.

Ми почали проводити час разом. Спочатку це були розмови про літературу, філософію, мистецтво. Він був першою людиною, з якою мені не треба було грати роль «правильної» та «врівноваженої» Ліни. Я могла говорити про свій страх, про свою самотність, про ту порожнечу, що залишилася після смерті Арсена. Він слухав, не перебиваючи, не даючи порад, лише іноді киваючи, ніби підтверджуючи, що розуміє.

Я почала відчувати щось, схоже на спокій. Мені подобалося бути поруч із ним. Подобалося, як він дивиться на мене — без вимоги, без одержимості, з тихою, розумною ніжністю. І я подумала: а що, як це воно? Що, як ось це тихе, спокійне почуття і є справжнє кохання? Можливо, це не полум'я, що палить, а рівне, тепле сяйво, що зігріває?

Але згодом я почала помічати деталі. Як його погляд застигає, коли я говорю щось, що не збігається з його уявленням про ідеал. Як легка іскра роздратування пробігає в його очах, коли я запізнююся хвилини на три. Як він, жартома, але з підтекстом, називає мене «моя недосяжна принцеса».

Ми не любимо людей. Ми любимо їхнє ставлення до нас. Так само і Максим любив не мене. Він любив образ, який сам створив — мудру, трохи трагічну, «уламкову» дівчину, яку він міг би «зцілити» своєю любов'ю. Я була для нього живим воплощенням певної ідеї, так само, як колись для Арсена.

Одного разу, під час прогулянки, він взяв мою руку і сказав:
— Ліна, я думаю, я кохаю тебе.
Слова, яких я чекала все життя, пролунали. І нічого не сталося. Жодної бурі, жодного тепла. Лише холодна, знайома порожнеча. Я подивилася на нього, на його чесні, відкриті очі, і зрозуміла: я не можу сказати те саме. Бо це була б брехня.

— Максиме, я... я не знаю, — вимовила я. — Мені добре з тобою. Ти дуже багато для мене значиш. Але... я не відчуваю цього. Я не відчуваю кохання.

Його обличчя змінилося. Спокій зник, замінившись розчаруванням і болем.
— Ти просто боїшся, Ліна, — сказав він тихо. — Ти звикла до своєї самотності. Ти будуєш стіни навколо себе і гадаєш, що за ними безпечно. Але там лише холод.

— Можливо, — згодилася я. — Але я не можу змусити себе відчувати те, чого немає. Це було б нечесно. І перед тобою, і перед собою.

Він відпустив мою руку. Цей простий жест здавався таким остаточним.
— Ти хочеш сказати, що все, що було між нами, для тебе нічого не значило?
— Все значило, — відповіла я щиро. — Ти допоміг мені пережити важкий час. Ти був моїм другом. Але кохання... Воно або є, або його немає. Його не можна симулювати.

Він пішов. І я залишилася одна серед запашних квітів і щасливих пар, що гуляли поруч, з відчуттям, ніби тільки що вбила щось крихке і красиве. Але це «щось» було не справжнім. Це була лише ілюзія, яку ми обоє так відчайдушно намагалися втримати.

Після цього наше спілкування з Максимом звелося нанівець. Він уникав мене, а потім зовсім зник, захистивши дисертацію і переїхавши до іншого міста. Ще одна рана, ще один шрам на душі. Але цього разу я розуміла природу цього болю. Це був біль від усвідомлення, що я знову, вже вдруге, стала джерелом страждань для людини, яка мене кохала. Я була чорною дірою, що поглинала світло і тепло, не віддаючи нічого навзамін.

Моє навчання в університеті добігало кінця. Я захистила диплом, отримала червоний диплом, але навіть ця перемога не принесла задоволення. Це був лише ще один щабель, який я мусила подолати, щоб відповісти на очікування оточуючих. Я влаштувалася на роботу в школу, у своєму новому місті. Вчителем української мови та літератури. Іронія долі — я, яка сама не могла розібратися у власних почуттях, мала навчати дітей розуміти почуття літературних героїв.