Частина ІІ

Тінь минулого

Ніч після дзвінка Арсена була довгою та безсонною. Я лежала у пітьмі, вдивляючись у стелю, на якій від фар світлодіодної лампи ззовні танцювали химерні тіні. Його слова, заплутані та отруєні алкоголем, лунали в голові на повторі: «стерво», «холодна», «недоступна». Але не образа була головним відчуттям. Це була важка, свинцева усвідомлена істина: його страждання, його падіння, його пустка — все це мало коріння в мені. Не безпосередньо, звичайно. Але я була тим каталізатором, тим бездушним дзеркалом, в якому він побачив власну неприйнятість. І тепер це дзеркало поверталося до мене, показуючи моє власне відображення — самотнє, холодне, нездатне на теплоту.

Я завжди була самотньою. Ця самотність не була драматичною чи показною; вона була органічною, як колір очей або відтінок шкіри. У дитинстві, коли інші діти збиралися в галасливі ватаги, я могла годинами сидіти на підвіконні бібліотеки, вдивляючись у дощ, що дзвонив по бляшаних піддонах, і вигадувати історії. Мені було цікавіше з вигаданими героями, ніж з реальними людьми. Реальні люди були непередбачувані, вони вимагали емоційних витрат, яких я не розуміла і яких боялася. Арсен став першим, хто настільки наполегливо намагався проломити цей лід. І чим сильніше він бив, тим міцніше я закривалася.

Тепер, коли вже минуло багато років, я розумію, що він кохав не мене. Він кохав ідею, яку йому підказала мати — «ось ця дівчинка найгарніша і найкраще підходить тобі». Він кохав своє відчуття від мене — суміш захвату, розчарування, болю та одержимості. І я? А що я відчувала до нього? Жаль? Провину? Можливо, навіть щось подібне до прив'язаності, ту дивний зв'язок, який утворюється між катом і жертвою, між тим, хто любить, і тим, кого люблять без взаємності. Але це не було коханням. Це ніколи не було коханням.

Ми не любимо людей. Ми любимо те, як вони себе поводять з нами. Їхній погляд, що робить нас особливими; їхні слова, що зігрівають; їхня увага, що підживлює наше его. Ми любимо своє відображення в їхніх очах. Арсен бачив у мені чисту, недосяжну, «правильну» дівчину, яка могла б врятувати його від нього самого. А я бачила в ньому джерело незрозумілих, незручних емоцій, яких я намагалася уникнути. Ми використовували один одного, намагаючись заповнити власні порожнечі, і залишили після себе лише руїни.

Наступного ранку я прокинулася з почуттям, ніби не спала тижнями. Світ за вікном здавався змитим, блідим, непривабливим. Я намагалася зануритися в навчання, готуватися до сесії, але слова в підручниках розпливалися, не доходячи до свідомості. Дзвінок Арсена розкрив стару рану, яка, виявлялося, ніколи не загоювалася повністю, а лише затягувалася тонкою, болючою плівкою забуття.

Через кілька днів мені надійшло повідомлення від незнайомого номера. Це була Оксана, одна з тих дівчат, до яких Арсен колись «підкочував», щоб викликати в мені ревнощі. Ми ніколи не були близькими, але вона, виявлялося, пам'ятала мене.

«Ліно, привіт, — писала вона. — Вибач, що турбую. Це може здатися дивним, але я довго вагалася і вирішила написати. Ти пам'ятаєш Арсена? Він... він помер. Тиждень тому. Від передозування. Я знаю, що у вас були складні стосунки, але... він часто згадував тебе. До самого кінця. Мені здалося, що ти маєш знати».

Світ затьмарився. Я сиділа втупившись у телефон, і слова на екрані губили сенс, перетворюючись на безглузді ієрогліфи. Не було ні болю, ні сліз. Лише глибока, всепоглинаюча порожнеча. Ніби хтось вирвав з моїх грудей щось важливе, але давно вже неживе, і тепер там залишився лише холодний вітер, що гуляє крізь пустоту.

Він помер. Цей факт не укладався в голові. Який би складний, болячий і спотворений він не був, він був частиною мого минулого, тією віссю, навколо якої оберталися мої найяскравіші та найпохмуріші шкільні спогади. І тепер ця вісь зламалася.

Я не поїхала на похорон. Що я могла там робити? Дивитися в очі його матері, якій колись вказала на мене, як на ідеал для сина? Стояти біля могили людини, яку я, можливо, згубила своєю холодністю? Це був би лицемірний спектакль. Моє місце було не там. Моє місце було тут, у моїй самотності, з моєю провиною.

Але життя, як не дивно, продовжувалося. Сесія, іспити, повернення до родини в інше місто. Я намагалася жити далі, але все навколо набуло іншого відтінку. Я почала бачити самотність скрізь. В очах батька, який після роботи мовчки сидить у кріслі, дивлячись у нікуди. В усмішці мами, яка завжди старається бути сильною, але вночі я чую, як вона тихо плаче в своїй кімнаті. У моєму старшому братові, який постійно змінює дівчат, так і не знайшовши єдину, яку покохав би. 

Я все більше занурювалась у віртуальні світи, дивилась серіали, читала книжки, фантазуючи, і опиняючись  у різних місцях із різними людьми, тікаючи від реальності, яка мене не влаштовувала.

Саме тоді я зустріла Максима.