Випадкова зустріч

Пройшло декілька довгих років. Я вже навчалася в університеті на другому курсі. Вступила на педагогічний факультет у своєму рідному місті, але через далеку відстань і складні обставини навчання проходило переважно онлайн, тому я продовжувала жити разом із родиною далеко від рідного міста.

Перша зимова екзаменаційна сесія була очною, обов'язковою, і я поїхала додому складати іспити. Багато переживань, постійних нервів, безсонних ночей над конспектами. Я їхала втомлена на переповненій маршрутці з університету до нашого будинку, який залишився в рідному місті, нічого й нікого не помічала довкола, втупившись у вікно. Коли маршрутка черговий раз різко зупинилася на зупинці, я раптом збагнула, що наступна зупинка вже моя. Я поспішно витягла навушники з вух і встала, щоб бути готовою швидко вийти.

Двері з шипінням розчинилися, і до маршрутки зайшов він.

Я його спочатку не впізнала, просто не звернула особливої уваги — звичайний пасажир. Але несподівано зупинилася на місці, наче закам'яніла, коли почула тихе, ледь чутне: «Ліно!» Я повільно підняла очі і зустрілася з його блакитними, все ще такими гарними очима. Він дуже сильно змінився за ці роки. Зараз він помужнів, погарнішав, виглядав набагато здоровіше, і більше не було того болісного, відстороненого погляду, до якого я встигла звикнути. Я ледь встигла тільки коротко привітатися, коли водій уже зупинився на моїй зупинці. Я швидко вийшла на холодну вулицю. Відчувала пекучий погляд на собі, але свідомо не повернулася подивитися. Навіщо ворушити старе, болісне минуле?