Занепад

Йшов невблаганний час, і Арсен знову перестав ходити до школи взагалі. Коли його насильно приводили на уроки за допомогою поліції, він був страшенно змарнілий, виснажений і абсолютно невпевнений у собі. Він увесь час сидів у капюшоні, натягнувши його глибоко на обличчя, і нікого не хотів бачити, ховався від світу.

Класний керівник добре знала про його тривалі почуття до мене і навмисно, з добрими намірами посадила його поруч зі мною за одну парту. Але він або дуже дошкульно задирався до мене, провокуючи на конфлікт, або взагалі не звертав на мене жодної уваги, ніби мене просто не існувало поруч.

Одного разу до школи терміново запросили його батьків для серйозної розмови. Прийшла його мама — висока, струнка жінка з тими ж блакитними очима. Вона якось одразу, як тільки увійшла до класу, подивилася саме на мене. Її очі були такими дивними, незвичними, сповненими якоїсь суміші смутку та надії. Я запам'ятала той важкий погляд назавжди. Вона нічого не говорила, просто довго-довго дивилася, ніби намагалася щось зрозуміти. Я тоді нічого не збагнула, чому саме вона так пильно дивиться на мене.

А через деякий час я раптом згадала давню сцену, про яку мені розказував Арсен: ще в початкових класах його мама випадково дивилася загальну фотографію нашого класу, задумливо вказала пальцем на моє фото і тихо, але впевнено сказала Арсену, що ця темноволоса дівчинка найгарніша і найкраще підходить йому. Так він і звернув на мене серйозну увагу вперше — спочатку я йому просто сподобалася зовнішньо, а потім, з кожним наступним роком, його почуття лише поглиблювалися й помножувалися, ставали все сильнішими.

Я не знаю, що саме відчуває мама, коли її дитина страждає від нерозділеного, безнадійного кохання з її ж власної вини.