Роки минають

Проходив час невблаганно. П'ятий клас... шостий... З'явилися й інші хлопці, які раптом негайно потребували моєї уваги, намагалися справити враження.

А Арсен усе так само гучно й відкрито заявляв усім довкола, що кохає мене. Іноді розпачливо всідався обличчям до мене (він сидів саме попереду), розвернувши свій потертий стілець, і сумно, просто проникливо заглядаючи в очі, питав надломленим голосом, що йому зробити, щоб я нарешті його покохала. У такі рідкісні моменти я відчувала, що крижана стіна потроху тане, що він не такий уже й поганий хлопець, яким намагається себе показати. Але щоб кохати його? Ні, поки що цього дивовижного дійства зі мною не ставалося, і я не знала, чи взагалі станеться колись.

Арсен почав мене ревнувати до інших хлопців з нездоровою, просто маніакальною наполегливістю. То один «не так» заговорив зі мною і «підозріло» подивився, то інший «випадково» торкнувся моєї руки, а той взагалі постійно дивиться на мене, не зводячи очей. І бійки між хлопцями були — справжні, з синцями та шишками, і гучні розбірки після уроків, і сварки на весь коридор, і словесні ображання, які лунали все різкіше...

Розуміючи, що на мене абсолютно нічого не діє, що я залишаюся такою ж холодною та неприступною, Арсен почав застосовувати іншу, підступнішу тактику: демонстративно приставав до інших дівчат, причому так, щоб я обов'язково це бачила, і показово, з удаваною радістю говорив, що в нього тепер усе просто чудово, і йому нарешті вдалося позбутися гнітючих почуттів до мене, і йому тепер подобається інша дівчина. «Іншою» була то Аня, з якою ми на той час дружили, то Оксана, то Дарина... Розумом я чітко усвідомлювала, що це звичайнісінька маніпуляція, дешевий трюк, а емоційно чомусь не могла цього проігнорувати й залишатися байдужою. Ззовні ніхто навіть не здогадувався, що така холодна, неприступна та старанна учениця може клюнути на таку авантюру. Я все тримала глибоко в собі, ховала за міцною стіною. Навіть мама про це нічогісінько не знала, хоча завжди була для мене найкращою подругою, і я від неї зазвичай нічого не приховувала, ділилася абсолютно всім.

Тож я досі не знаю, що то було за відчуття, але я почала дико, просто нестримно злитися на Арсена, коли він залицявся до інших дівчат. Цікаво те, що я не була зла на самих дівчат — тільки на Арсена, лише він викликав цю бурю емоцій. Але він, звісно, нічого про це не знав, адже я зовні була абсолютно спокійною, врівноваженою, виглядала так, ніби мені взагалі ніхто не подобався ніколи, бо я була така розумна й правильна. Але все це — лише маска ззовні. Глибоко в душі я була емоційно розгойданою, вибуховою, може, навіть ревнивою? І нещасною — так, нещасною.

Я не знаю, чому так і не сказала йому тоді, що він почав мені подобатися, а тепер, коли пройшло багато довгих років, чітко розумію, до чого призвело моє мовчання. Арсен почав систематично прогулювати школу, рано почав курити, потім — пити алкоголь. Були постійні загрози соціальних служб, що його заберуть від батьків, позбавлять їх батьківських прав. Я його рідко бачила в школі, але коли він все ж таки приходив на уроки, то був зовсім безрадісним, апатичним, відстороненим від усього, постійно грав у телефоні, втупившись у екран порожнім поглядом. Я несподівано для себе стала помічати, що мені його катастрофічно не вистачає, коли він не з'являвся місяцями в школі. Я не знала, не розуміла, чому саме це відчуваю, що це за почуття, і як воно правильно називається. Але це було точно не кохання — у це я вірила. Можливо, то була просто жалість, а може, гостре відчуття провини за свою тривалу холодність до його щирих почуттів.