[][][]

Ми сиділи в тихому кафе в самому центрі столиці. До цієї зустрічі я й уявити не міг, що настільки скромне і затишне місце може існувати в такому жвавому районі. Ми з близьким другом влаштувалися у найвіддаленішому куточку кафе, подалі від сторонніх поглядів.

- Для чого ти мене так несподівано покликав на зустріч,  мій дорогий друже?

- Зараз усе розповім, але для початку мені хотілося б замовити каву, - спокійно відповів молодий чоловік. У його впевненому погляді проглядалася ледь помітна тривога. Він покликав офіціантку. - Мені, будь ласка, капучино на мигдальному молоці, а мій друг буде...

- Лавандовий раф, будьте ласкаві.

Коли офіціантка пішла, він насторожено озирнувся, не спускаючи руки з полотна, дбайливо обмотаного папером так, що неможливо було розгледіти жодного клаптика. Лише тоді я звернув на нього увагу і задумався, що ж у ньому могло бути. Адже навіть не знаючи, що ховається під обгорткою, я відчував дивну суміш трепету і задушливої напруженості.

- Я знаю, що ти тонкий поціновувач мистецтва, та й твої картини високо цінуються публікою.  Мені потрібен твій професійний погляд на одну річ,- сказав він, відкидаючись на спинку крісла.

- Зізнаюся, ти мене заінтригував, мій друже!

- Чи чув ти про Красовського? - запитав він із задоволеною посмішкою, закидаючи ногу на ногу.

- Войтика Красовського? Звичайно! Для мене він - один із найвидатніших майстрів мистецтва! Критики його недооцінюють, але народ захоплений його творами. - палко відгукнувся я, а потім із трепетом уточнив:- Щось сталося?

- Так

- Так, він мертвий.

Я вже було почав засипати його запитаннями, роззявивши рота і витріщивши очі, але в цей момент до нашого столика підійшла офіціантка. З натягнутою посмішкою вона акуратно поставила перед нами каву.

- Тут готують мою улюблену каву, - сказав він, дочекавшись, поки офіціантка відійде. - Я бував у багатьох куточках Атлантії, але чомусь саме тут у кави є глибина.

Він повільно вдихнув аромат, піднісши чашку до обличчя, потім зробив перший ковток і видихнув, немов насолоджуючись кожною ноткою смаку й запаху. 

Його неспішність випробовувала моє терпіння. Я ледь стримувався, уп'явшись пальцями в підлокітники крісла.

- Як же давно я не пив хорошої кави. А знаєш…

- Боже мій, давайте залишимо дискусії про тонкощі кавових зерен на потім. Що сталося з Красовським?!

Немов знехотя, він мигцем глянув на полотно, потім знову перевів погляд на мене.

- Войтик наклав на себе руки три дні тому. - замовк мій друг на мить, ніби переводячи подих, потім продовжив:- До цього він працював над картиною. За його словами, вона мала стати апогеєм не тільки його мистецтва, а й усього, що ми бачили до сьогоднішнього дня. 

- Йому вдалося? - вирвалося з мене.

У відповідь він лише кивнув поглядом, дістав із сумки планшет і простягнув мені. Потім знову відкинувся на спинку крісла й узяв до рук каву.

- Я тобі покажу. Покажу його творіння. Але. Для початку, ти прочитаєш це, - він вказав на планшет, де був відкритий документ на кілька сторінок. Я лише глянув на перше речення - і одразу впізнав почерк самого Красовського.

Мистецтво потроху вмирає в сяйві власної складності та порожнечі. Тепер, щоб зрозуміти суть картини, потрібно мало не вислуховувати монологи самого творця про його геніальність, глибину фарб і прихований посил. Але в чому тоді сенс? Хіба справжній майстер не здатний передати сутність свого твору через емоції, вкладені в образи? Хіба мистецтво не для того, щоб ти не шукав істину, а відчував її в тому, що бачиш і чуєш? Зробити складним і незрозумілим може будь-хто, але по-справжньому великий творець – великий у простоті.

Мистецтво - це розмова з самою душею, а не інтелектуальний шифр, де за десятком алегорій і метафор ховається посередність. Про це часто забувають творці: якщо мистецтво не торкається душі, вся його складність - не більше ніж порожня маска. Посередність, замаскована під витіювате шато чогось неймовірно великого і недосяжного.

Такі думки відвідували мене, поки я стояв зі своєю колегою в галереї. Її гламурний білосніжний інтер'єр, заокруглені сходи, затемнені зали, відведені під окремі полотна, і нудотна пихатість кожного відвідувача, що з розумним виглядом роздивлялися мазки фарби, викликали в мене лише огиду.

Прямо перед нами чоловік із доглянутими закрученими вусами і гордовито піднятим підборіддям роздивлявся картину, написану моїм другом. Той, із задоволеною посмішкою, поставив йому те саме запитання, що й десяткам інших, які підходили сюди раніше:

- Чим вам сподобалася ця картина?

І щоразу він отримував відповідь, у якій не було ні краплі сенсу:

- Її... таємничість і багатогранність.

Ніби задоволений цим, мій друг на крок відступив назад до мене. І так тривало цілу годину.

- Мелоді, навіщо ти мене сюди притягнув? - мені кортіло якнайшвидше піти звідти і повернутися до своєї роботи. - Ти ж знаєш, що я не люблю такі соєві збіговиська.

- Можливо, ви бажаєте еспресо-мартіні або рожевий лате? - ввічливо встряг у нашу розмову галантно одягнений офіціант, балансуючи тацю в руках.