***

[УРИВКИ З НОВИН] 

…Сьогодні… – диктор замовк, – Атлантія схиляє голову в скорботі через втрату великого розуму. Людини, що не побоялася вирушити туди, де людська нога не ступала вже століттями. Молодший науковий співробітник Атлантичної Програми Досліджень Космічного Простору та Аеронавтики – Ґакслі – загинув під час виконання службових обов’язків на орбіті планети, коли намагався полагодити супутник. На жаль, через несправність обладнання сталася трагедія… 

…Мені здається, нашому уряду слід більше уваги приділяти фінансуванню подібних програм, інакше ми й далі втрачатимемо людей, жертви яких можна було б запобігти… 

…Він був доволі замкнутою людиною, але завжди тягнувся до зірок. Саме тому керівництво визнало його ідеальним кандидатом на цю посаду. Як на мене, він любив космос більше, ніж хто-небудь із нас… 

[УРИВКИ З НОВИН]

Люди століттями бачили в зоряному небі позаземну красу, розмірковуючи над прихованими в ньому таємницями й захоплюючись його холодним сяйвом, зізнаючись у коханні під вогнями метеоритного дощу та милуючись прольотом хвостатих комет; мерехтливе зарево тисячі сузір’їв породжувало суперечки, що не вщухають уже тисячу років нарівні з фундаментальними припущеннями людства. Тим часом люди забувають про інший бік космосу: задушливу темряву вакуумної чорноти, що вбиває в незрушній тиші все живе за межами атмосфер планет; про недосліджені похмурі закутки галактик і планетних систем, які несуть загадки, старі як сам Всесвіт; про безкраї пустоти, де панує непроникний морок — єдиний супутник цих безмовних просторів; про всепоглинаючі чорні діри, за завісою яких — лише здогадки та гіпотези.

Мої міркування можуть налякати звичайну людину ряснотою невідомого й таємничого. І це не дивно: романтизація небезпек рано чи пізно стикається з їхнім непривабливим, а іноді й лякаючим обличчям. Але те, що для декого є тваринним жахом перед невідомим, для інших – таких як я – стає невичерпним джерелом палаючого вогню великих відкриттів. Відкриттів, здатних похитнути усталені закони й переконання людства.

Скільки себе пам’ятаю, нічне сяйво небесної гладі завжди манило мене своєю безмежною темрявою, що приховує неосяжні простори. Простори, де не лише нікого не було – їх ніхто й не бачив. Мене збуджувала сама думка, що я можу стати першим, хто побачить ці незвідані глибини, і це породжувало лише одне питання: Чи зможу я подивитися далі, ніж бачу?

Мені пощастило закінчити столичний університет за спеціальністю аерокосмічних систем і технологій. Завдяки неоціненній підтримці моєї кафедри та рекомендаційному листу, я влаштувався інженером з телеметрії супутників в Атлантичну Програму Досліджень Космічного Простору та Аеронавтики. Після піврічної підготовки в космічному центрі Брага на північному сході Атлантії, мене направили на покинуту станцію спостереження і керування, розташовану на іншому кінці континенту – на крайньому півдні.

Не можу передати словами те захоплення, що я відчув, коли вперше побачив станцію. Зведена у давні часи, вона була зразком монументальної архітектури стародавніх атлантійців – витончених форм і вишуканого стилю. Складена з чотирьох великих сірувато-блискучих кубів, трохи скошених по краях, центральна споруда створювала враження шестикутної призми, що стоїть на бічній грані. А на оглядовому майданчику, ніби спрямовуючи погляд у незнану безодню космосу, височіла велична параболічна антена.

Попри значні розміри зовні, всередині станція здавалася досить компактною. Єдиний зал, напівтемний, був заставлений приладами, що здавалися артефактами із забутого майбутнього. Я не лише ніколи не працював з такою технікою – я майже не уявляв, як вона влаштована. Дивовижно, як така тендітна апаратура змогла вціліти після стількох років у самотності. Лише пил свідчив про її поважний вік. Вузькі металеві сходи в далекому кутку вели на дах, обіцяючи незабутній краєвид нічного неба.

Станція стояла серед безлюдного поля, зарослого зеленою травою по пояс. Найближче містечко, убоге відлуння цивілізації, було за годину їзди, і саме там я поповнював свої запаси. Безмежна самотність стала моїм єдиним супутником в цьому відлюдному місці. 

Перші тижні я “страждав” над документацією станції. Кожна сторінка відкривала безодню нерозуміння, породжуючи дедалі більшу розгубленість. Як так сталося, що такі передові технології наших предків були забуті? В них наче жила таємниця, яку я так і не зміг розкрити, попри всі старання. Деякі секрети відомі лише їх творцям.

Хоч я витратив чимало часу на вивчення обладнання, згодом мені вдалося поверхово розібратись у його принципах. Глибокого розуміння, звісно, не було, але знань вистачало, щоб почати дослідження. 

Згідно з документацією, станція була гігантським приймачем, налаштованим на вузькосмуговий діапазон частот, здатним уловлювати найслабші коливання, що губляться у космічному шумі. На орбіті додатково розміщувався супутник-приймач, який діяв як ретранслятор і дозволяв уникнути атмосферних перешкод. Для стабільної роботи цього надчутливого обладнання колись працювала ціла команда інженерів. У відсутності такої команди в мене, довелося вручну калібрувати сенсори – це займало тижні.

Така кропітка й виснажлива робота вимагала постійної концентрації. Вночі, змучений після кільканадцять годин роботи у блідоосвітленому залі перед мерехтливими екранами, я виходив у поле, сповнене зелені й прохолодного нічного вітру. Шелест трави у місячному сяйві наповнював мене спокоєм, а зорі нагадували про мою мету – подивитися далі, ніж бачу.