Вступ. Маленька історія маленької дівчинки, яка стала дорослою

Коли ти почуваєш себе маленькою дівчинкою, важко думати про якісь реальні речі. Дівчинка була сповнена жаху, боялася своєї тіні, я боялася вийти на вулицю, бо було багато людей, які могли засудити мою зовнішність, характер, та загалом все. Я не знала де шукати свій спокій. Блукаючи лісом, бачила те, чого не бачили інші - життя. 

Ідучи стежкою по лісу, я торкалася дерев, збирала листя, квіти. Я слухала спів птахів, дивилася на сонце. 

Крізь спів птахів чула тривогу, сум, я боялася власної тіні. Мені страшно ходити самій, і це не вияв дитячої травми, це просто соціофобія. 

Недалеко шумів струмок, гілки дерев перепліталися, неначе плели собою косу. Промені сонця виблискували крізь листя. 

Я, довго не думаючи, нарвала кілька гілок бузку і побігла додому. Відкриваючи двері, чула дивні шурхоти із своєї кімнати. Як завжди, мене огортав несамовитий страх, налякані очі бігали по стінах коридору та підлозі. Я вже встигла подумати, що в будинок міг хтось увірватися. А жила сама, тому в голові встигло все перевернутися, я себе "накрутила" різними думками, і враз мене почав огортати ще більший страх. Як би я не стралась, думки мене не покидали, ну і наважитись зробити один крок важко. 

Я зрозуміла, що якщо не зробилю хоча б один крок, його може зробити хтось інший, той від кого роздається шум. Але знову ті дурні думки "а якщо хтось зараз мене стукне по голові із-за дверей? Що робити? Тоді мене зможуть викрасти, щось зі мною скоїти. А якщо в нападника буде пістолет? А мені ще жити не надоїло..". 10-секундна пауза, довгоочікуваний крок вперед виконаний. А тепер ще треба наважитись на другий. "Ти зможеш", - звучало в моїй голові. Роблю другий крок, за ним третій, але вже більший, впевненіший. Доходячи до дверей кімнати, повільно штовхаючи двері, я легенько зазираю туди; пусто. "А якщо він десь заховався?". Але в кімнаті немає такого закутка, та тут навіть собака розміру шпіца не заховається, меблі усі стоять в притул до стіни, та в шафу й дурний не полізе, це вже якась застаріла версія схованки. Але, навіть цю версію я перевірила, заглянувши в шафу. Вікна в будинку панорамні, від стелі й до землі, а штори прозорі, ну тут точно нікого не побачиш. 

Одною миттю я бачу, як якийсь сусідський кіт грається її тенісним м'ячем, і час від часу стукається у вікно. 

- Хай тих котів дідько побере; я маю через них лякатись і місця собі не знаходити? Чорт. 

Звісно, це було не найприємніше видовище, але ми упустимо цей момент. Уже пізно, час відключитися від цього світу і поринути в сон. Добраніч.