ГЛАВА 1

Уявіть собі картину: офіс, кілька перегородок і кабінет шефа. Зі скляними стінами, звичайно. У кабінеті стоїть величезний дубовий стіл. А під столом сиджу я. О так, застрягти у шефа під столом – саме те, про що я все життя мріяла.

І ні, щоб захопити бодай якісь звіти, аби виправдати свій несанкціонований захід на територію керівництва. Та якби і взяла, що б я сказала? «Ой, вибачте, не знала, що вас немає в кабінеті? Стіни ж тут не повністю скляні, а з наліпками посередині... Напівпрозорими...»

Але й цього було замало! Он вже двоє чоловіків, один з яких мій сексуальний шеф Олексій Дмитрович, йдуть до кабінету. І чого їм не скористатись переговорними, повз які вони так швидко проходять?

Серце гулко відстукує скажену чечітку, я вся пітнію і вже сто разів встигла проклясти той день, коли зважилась на таку дурість, як підсипати босу любовне зілля.

– Прошу, Дем’яне. Чай, каву? – пропонує бос, щойно чоловіки доходять до кабінету.

Якщо мене тут спіймають – це буде катастрофа. Мало наче було знущань на роботі, я вирішила добити залишки своєї репутації, переховуючись під столом керівника. Та ще й під час важливої зустрічі!

Хоча з мене так піт тече від хвилювання, що я скоріше їх тут втоплю.

– Де ж цю Анжелу носить? Вибачте, я на хвилинку, – промовляє шеф своєму гостю.

Анжела – це секретарша боса. Руда, струнка, без мізків. Чого її тримають тут – велике питання. На будь-які думки про те, що вона спить із босом, можна напевно відповісти «ні». Звідки така впевненість? Анжела зі шкіри геть лізе, аби привернути його увагу. Але він наче порожнє місце бачить, а не вродливу дівчину при повному параді.

Олексій Дмитрович взагалі професіонал своєї справи, дуже організований, і я б навіть сказала, холодний. Його емоції гойдаються від доброго спокійного до злого спокійного. Мабуть, саме це і змушує весь офіс завмирати при його підході і все виконувати вчасно. Ніхто не хоче випробовувати на собі гнів завжди спокійної людини.

Отже, бос виходить, а я зовсім поряд чую повільні чоловічі кроки. Мабуть, це той самий Дем’ян. Гарне ім’я, до речі, таке чоловіче, мужнє. Подумала б я, якби не хвилювалась, що він зараз мене побачить у досить двоякому положенні. Навіть страшно уявити, що він може подумати!

Фух, наче пройшов до вікна. Ми знаходимось на двадцять п’ятому поверсі. Тож вид на центр Києва просто неймовірний. Перший місяць своєї роботи тільки те й робила, що розглядала краєвид улюбленого міста і вирішувала, якою дорогою повертатимусь додому.

А сьогодні ще й сніг хлоп’ями йде та й місто прикрашене до Новорічних свят. Одним словом, краса неймовірна. От, хай і споглядають її якомога довше, разом з Олексієм Дмитровичем.

Я вже встигла розслабитись: мене бачать лише черевики чоловіка. Брунатні, до речі. Дорогі, охайно вичищені. Якщо комусь цікаво.

Нишком судомно видихаю. Як раптом чую звук падаючої ручки.

Від усвідомлення того, що зараз мене викриють, рефлекторно заплющую очі і відчуваю, як довбана ручка докочується до моєї колінки, вдаряється об неї і зупиняється.

Може, він не буде її забирати? Навіщо йому та ручка знадобилась? Он, у шефа на столі їх в підставці десяток стоїть. Я точно знаю, бо ледь не перевернула всі, поки швидко шукала, де сховатись.

Шурхіт тканини свідчить про те, що ручка Дем’яну все ж таки конче потрібна.

Повільно розплющую спочатку одне око, потім інше. Вже передчуваючи скандал. Та, на превеликий подив, на мене дивиться досить симпатичне обличчя: вольове підборіддя, прямий ніс і погляд з бісенятами. А ще він має розкішне світле волосся до плечей. Дем’ян ледь стримує усмішку.

Під пильним поглядом вродливого чоловіка різко хочеться поправити свій «домашній» пучок соломи на голові. Та я стримую цей безглуздий порив. Ніколи особливо не турбувалась тим, як виглядаю під час роботи. Я тут працюю, а не під столом у шефа красунчиків чіпляю.

Він все ще дивиться. Що робити? Ковтаю набіглу слину. І не знаходжу нічого кращого, аніж:

– Ваша ручка... Сер... –  видаю я і подаю йому його ж скарб, без якого він не може обійтись.

Та посмійся вже, чоловіче, зараз же луснеш від сміху!

– Швидкість обслуговування просто вражає, – беручи безцінну річ, промовляє він. І продовжує на мене дивитись.

І що далі? Гаразд, як казала моя бабуся: у будь-якому випадку зберігай гідність! Слушний час скористатись порадами старшого покоління.

– Дозвольте, – прочистивши горло, прошу я. Рукою вказую на вихід з-під столу, ще й нахабно додаю, – ви затуляєте прохід.

– Так, звичайно, – Дем’ян посувається.

Я вилізаю з-під столу. На жаль, правил етикету про те, як граційно вилазити з-під столів своїх шефів, немає, чомусь ще ніхто не написав. Тому вже як виходить, особливо з моїми габаритами: рачки і трішки повзком.

– Можливо, вам допомогти? – ввічливо питає ця ходяча мрія всіх жінок, протягуючи руку.

– Ні, дякую. Все гаразд, – відповідаю, намагаючись зберегти всю свою гідність та, нарешті, вилізти з-під столу.

Отряхуюсь, гордо задираю підборіддя, розправляю плечі і йду до виходу.

Враховуючи, що на мені звичайні джинси та оверсайз футболка, то, мабуть, виглядає втричі ефектніше. О, і про пучок з соломи каштанового кольору, замість волосся, не потрібно забувати.

Та все, на що спрямовані мої думки, це, щоб ніхто не помітив мого грандіозного провалу. І Дем’яна я б хотіла більше ніколи в житті не зустрічати. І щоб бос якомога довше шукав Анжелу. Забагато бажань, навіть для передноворічного списку, чи не так?

Спиною відчуваю погляд Дем’яна, але озираюсь лише біля самих дверей.

– Як я розумію, ви б воліли залишити ваш візит інкогніто? – раптово питає чоловік.

– Була б безмежно вдячна, – киваю, все ще намагаючись зберегти залишки своєї гідності.

– Не хвилюйтесь, ваша компанія отримає найкращі відгуки за сервіс, – посміхається Дем’ян.