Василина

Сонце, зачепившись за вершечок порослої ялицями гори, тче мереживо прийдешнього дня. За килимом трави, що спинається до неба, за могутнім тілом старого явора й чіпких заростей ожини ховається її хата, що визирає у світ лазурними вікнами. «Васили-и-и-но!» – гукає чоловік, приклавши долоню до очей – сонце засліплює його погляд з-під густих темних брів. Його обличчя смагляве й худе, з двома глибокими рівчаками-зморшками біля вуст, губи тонкі та суворі. Василина не бачить, як Далібор ступає на стежину, яка біжить ген аж за гору, відтак ховається у хвилях стрімкої ріки, як чоловік складає навхрест руки на грудях і виглядає її, ховаючи ув очах темінь грозових хмар.