Спогад

Микола стояв перед великими блакитними дверями: плоскими, немов відшліфованими кращими майстрами всіх світів, і блискучими, як чарівне місячне каміння, в якому тонуло чисте небо. За його спиною розрісся величний сад із десятками кущів та дерев: великих і малих, пишних, розлогих, високих, низьких, вкритих листями та сонячними променями, але мовчазних. Жодного поруху не було на їхньому гіллі, і стояли вони тому спокійно, немов чекали, коли ж настане щось. А серед дерев пролягала вкрита галькою доріжка: не вузька, але і не надто широка – саме така, щоб було зручно іти одному. Закінчувалась доріжка трьома витесаними з білосніжного каменю сходинками, які й вели до дверей.
Хлопчина торкнувся блакитної поверхні, і важкі двері прочинились...