3

Лісенський ледь пісню не співав, коли відкривав двері до свого будинку. Спостереження за його щастям вибили з колії, змусили трішки відірватись від реальності та забути про власне горе. Врешті розвіяти ореол таємничості Данила. Так, я справді була тут раніше. Будинок залишався розкішним та величним навіть у темряві: двоповерховий, хоч всім відомо, що знизу є ще нульовий поверх, але для чого той призначався знали одиниці.

 — Ласкаво просимо до мого дому, люба. Твого тепер теж, затишного гніздечка… Сподіваюся, тобі тут сподобається, адже багато часу ми проведемо тут разом!

Він поставив валізу на дорогий паркет та жестом запросив у середину, вказав на сходи.

— Ніби у тебе тут справді якась катівня чи ігрова кімната, — пробубніла, зображаючи вічну злюку й склала руки на грудях.

Мені незвично й незатишно думати, що проведу тут купу часу, або зовсім засяду у золотій клітці. Олега я боюсь, Вадима бачити не хочу. Коли ми з Даном виходили з дому, то зустріли сусідку. Їй було під п’ятдесят, чомусь Ніна Іванівна вподобала мене, наче доньку, всіляко симпатизувала, от й повідомила: бачила негідника Влада, котрий скрібся у двері зі словами «Кріс пробач». От й вона його віником приголубила, вочевидь, зробила висновок — чоловік мене образив. Що ж, подякувала їй від щирої душі під скептично-веселим поглядом Лісенського. Дан потішався. Потішався з покарання свого друга, потішався з мого рішення нарешті почати відносини з ним. Я навіть почала вважати, що десь в особливому календарику антиквар обведе сьогоднішню дату червоним кольором й напише «Перемога! Віват! Вона погодилась стати моєю!»

Всіх невгамовний сповістить про наш статус, хоч й не кожному дозволено бачити його особисте життя, порушить правила, ще й банкет влаштує.

Гості вечірок у його домі, як правило, обмежувались дверима. Височезними та завжди зачиненими. Їм дозволено бачити тільки вершину айсберга. Тих, хто намагався пробратись, схитрити, Дан викреслював зі списку запрошених, друзів, зі свого життя.

Йшли сходами. Він ніс валізу, я ж скромно трималась поряд, розглядала вже знайомі картини, високі стіни бежевого кольору та меблі з дорогого дерева. То скоріше бароко й ампір зміксовані воєдино. Будинок Дана уособлював його особистість, в частині для гостей чоловік показував все найкраще. А от що чекало за так званими лаштунками… Що ж найближчі декілька хвилин покажуть. Зовсім не хотілось побачити клішовану «ігрову» кімнату з відомих романів та кінофільмів. Тоді доведеться втікати від Лісенського, але цього разу точно дати випити правильне дозування, щоб бажаний наслідок точно стався, а не так, як з Олегом…

Помотала головою, відганяючи темні думки.

«Серйозно? Жінко, він твоє можливе визволення! Аліна вже не твоя подруга, Влад зрадив, колег по студії та учениць в ці авантюри вже точно втягувати не потрібно! Жінко, ти думаєш його життя позбавити? Єдиний вихід окрім втечі в іншу країну?» — здоровий глузд опирався моїм темним думкам.

Іноді здавалось: більше нікому не зможу довіритись. Не хотілось втягувати ще когось у своє безпросвітне від суму минуле. Чого смерть батьків варта тільки — трагічна й раптова, потім — зустріч з Олегом-душегубцем та вся біготня зі слідчим, спектакль «Він сам пив часто той вид трави», а потім замикання колишнього до особливої психіатричної лікарні й нове життя. Декілька років спокою й от… Все знову йде шкереберть. Завмерла біля дверей, спостерігаючи за чоловіком, що відкривав черговий замок. Страх, як не хотілось знову втікати, змінювати ім’я та зовнішність та навіть захоплення. Мені жахливо подобалось тренерство, подобалось відчувати гордість за успіхи учнів, хотілось працювати далі, спробувати трюки на полотнах, можливо відновити виступи. Одна з мрій — потрапити на чемпіонат світу, але… Дуже ризикована мрія, якщо Олег на волі, він може дізнатись, впізнати… Спокійне життя завершилось.

Дан по-святковому взяв мене за руку, поцілував тильну сторону долоні. Обійняв.

Валіза вкотре на підлозі, ми не встигли дійти до кімнат. Зазирав у вічі, легенько тремтів й міцно тримав.

— Дорога моя, — сказав з придихом, — ти не уявляєш настільки довго я хотів тебе у якості коханої, скільки ночей бродив по коридорах через безсоння, мріяв про тебе.

Делікатно вхопив за ліктя, тільки встигла рота відкрити й заїкнутись. Лісенський повів мене далі по напівтемному коридорі. Стіни — чорно-сріблясті шпалери, досить дорогі, декілька картин. Чергові двері відчинились й він врешті показав свою спальню — велику кімнату з виходом на балкон. Темно-сині стіни, міксувались з сірими панелями. Попри його жарти, все тут виглядало досить скромно й цивільно. Велике ліжко стояло посеред кімнати. Шафи тут не бачила — лиш двоє дверей.

«Двері, двері, знову вони», — подумала, відчуваючи, як наблизився з-за спини й поклав руки на плечі.

— Тепер ти моя, Кріс, — прошепотів на вухо. — Нарешті! Я навіть думав якось прибрати конкурента.

Сироти пройшлись по тілу.

— Розслабся, — хмикнув, — хоча одержимість тобою й не на таке може штовхнути.

— Що за манера когось настільки обожнювати, — тихо сказала. — Я ж не унікальна, не якась там зірка серіалів чи кіно.

— Поки не розгадав цю загадку.

Відійшла від Лісенського. Він якраз хотів обійняти талію й притиснути до себе й розчаровано видохнув, коли я вислизнула з його хватки.