2.3

Дан роздивлявся моє заплакане лице. Вже десь з хвилину мовчав здивований, навіть не здійняв пальто.

— Я більше не можу жити тут, — повідомила йому, — моїх нервів вже не вистачає.

Не стала душу відкривати йому, то не його справа моє минуле. Таємниці й скелети у шафі повинні й такими зберігатись.

— Моя люба, у мене є пропозиція для тебе, — в його очах майнув проблиск рішучості.

Перед тим, як Дан знову заговорив, витримав м’яку, ледь помітну паузу, його голос ніжний, але з натяком на тонку наполегливість. Підійшов ближче та поклав руку мені на плече.

— Іди зі мною. Дозволь піклуватися… Піклуватися, плекати та зіпсувати тебе… Який готель, Кріс? — хмикнув та розвів руками, — ти зателефонувала мені, щоб я тебе відвіз до готелю й що? Власноруч полишив в одинокості та беззахисності? Моя дівчина живе тільки у моєму будинку.

Його погляд не покидав мого обличчя, його голос ставав все більш переконливим з кожним словом. Слова «моє» він відділяв особливим тоном, власницьким… Голос, наче нитки шовку переплітаються у міцне плетіння, сповнений зверхністю, турботою, прихованою злобою, здивуванням.

— Що стримує тебе від прийняття рішення? Страх? Сумніви? Або, можливо, щось зовсім інше?

Ступив ближче та зазирнув у вічі, наче шукав відповіді у моїх очах. Я настільки вражена новинами про Олега, розмовою з Дашею, ще не встигла відійти. Дан дуже швидко приїхав. Всього якихось п’ятнадцять хвилин і от… Пролунав дзвінок у двері, потім — забрязкотіли ключі.

— Якщо ти не їдеш до мене, то ми не разом, — рука на плечі делікатно стиснулась. — Але знай, не сьогодні, так завтра, післязавтра, через тиждень… Ти все одно станеш моєю.

Я дивилась у його темні очі, знаючи: він має рацію. Настільки розбита, наче поломана лялька. Навіть якщо на роботу вийду, все одно кожну хвилину буду озиратись від страху. Дан відчував мій відчай. Він пив його наче дорогий напій багаторічної витримки, смакував гурман емоції.

— Добре, — сухо мовила.

Виходу все одно не бачила. Залишатись наодинці зі страхами — та ще радість. Її відчувати я не бажала.

— Ти щось не рада, — насупився чоловік.

— Дане! Я тільки вчора розійшлась з Владом… Мені ще болить, мені ще важко.

Він важко зітхнув й обійняв, поцілувавши у лоба. Лісенський усміхнений, задоволений, наче султан, що узрів нову прекрасну наложницю в гаремі. Він аж очі прикрив й ледь не замуркотів як кіт.

— Яка ти тендітна у зрівнянні зі мною, — тихо мовив біля вуха.

— Угу-угу, — включила режим сови я, — тільки зовнішність оманлива, за тендітністю приховується треноване тіло.

Дан пройшов за мною до спальні, спостерігав, як пакую необхідні речі, складаючи їх у валізу.

— Ну, — хмикнув, допомагаючи, — зовсім скоро побачу те сильне тіло й відчую його.

— Не верзи дурниць, — фиркнула, жбурнувши свій тисячу й один комплект на ліжко, — то дуже складний шлях комусь довіритись настільки після зради.

— Нічого, я почекаю.

Не знаю, що більше мене заінтригувало в його голосі: прихована обіцянка, власницькі нотки чи готовність.

Врешті, коли добралась до кухні, вирішила прихопити декілька баночок з травами. Квартира проплачена ще на тиждень, але хоч якось заспокоїти себе та мати надію на додатковий захист потрібно.

— А, це заспокійлива? — хмикнув Лісенський й взяв до рук одну з баночок. — Ти раніше її використовувала?

— Угу, — забрала з його рук скло, — ти не представляєш наскільки заспокійлива. Без мого дозволу трави не чіпати!

Дан хмикнув й потер руки, передбачаючи веселі моменти нашого спільного майбутнього, я ж змовчала, що недавно він тримав в руках саме те, що ледь не позбавило життя мого колишнього.

Передчуття того, що хтось спостерігає за нами не покидало мене навіть тоді, коли Дан закрив двері машини й сів за кермо. Завів двигун дорогої іномарки, зосередився на дорозі. Й тільки тоді, коли ми від’їхали на проспект, та почали віддалятись все далі й далі, рухатись за місто до приватних секторів, тільки тоді я змогла заспокоїтись. Лісенський гладив мою долоню, коли ми зупинялись на світлофорах, дарував посмішку. Взагалі таким щасливим я його ще не спостерігала. З кожним метром, здавалось, щастя у його душі наростало дужче й дужче. Я не стала опиратись, коли він поклав долоню на моє стегно на черговій зупинці, пропускаючи невгамовних пішоходів.

— Ще трішки й ми скоро опинимось там, люба, — його голос мрійливий та спокусливий. — Будеш в дома, в безпеці, вся моя.

— Надіюсь, гостьова кімната в тебе готова, — тихо мовила, дивлячись в вікно.

Додала трішечки сірки й дьогтю у діжечку зі щастям, відчуваючи, як рука на стегні трішечки стиснулась.

— Ніяких гостьових, — посміхнувся. — Моя кохана тільки спить поруч, у моїй власній кімнаті, куди раніше не ступала нога моїх колишніх. Зрозуміло?

— Тобто? — поморщилась, дивуючись.

— Ти перша, кому я покажу особисту частину свого дому, — пояснив, рушаючи, але долоню не забрав. — Сприймай мої дії за серйозні наміри. Особлива територія… Ти ж не кожного до спальні пускаєш?