2.2

Я дивився на усміхнену Алісу, важко дихаючи. Вночі ледь не зійшов з розуму від втрати Кріс, візиту Лісенського, та минулого. Весь світ здавався пеклом, а те, що я вкоїв… Що ж, я знав, що кохана не пробачить зради, знав її амбіції, знав, що не потрібно втрачати її довіру. Прекрасно відав та все одно піддався спокусі, хоча… У ті секунди на хмільну голову здалось, що то моя Христина перед мою стоїть, а коли прокинувся на ранок зрозумів, яку помилку накоїв. Та хто ж знав, що та жінка розповість про зраду, ба більше — покаже її докази.

— Ти просто стерво, — процідив крізь зуби.

— Не потрібно на мене злитись, любий, — прошепотіла вона. — Я ж не змушувала тебе перед мною на коліна падати й зізнаватись у коханні.

Вона поглянула на каблучку на пальці, милуючись нею, наче одним з чудес світу. Платина й смарагди вартували дуже дорого, особливо для того, хто втратив роботу. Довелось звернутись до Лісенського за допомогою й тепер я його боржник… Маріонетка на ниточках поки у нього є документи, що засвідчують суму боргу. Той козел їх списує. От вчора приперся до мене й попросив ключі від нашої орендованої квартири з Крістою, сказав, що ця послуга вартуватиме п’ять тисяч. П’ять тисяч з п’ятдесяти… Хто ж знав, що після бурхливої ночі на нетверезу голову я освідчусь Аліні?

— Ти бачила в якому стані я!

Мій голос — метал. Дивився на винуватицю всіх бід й стримувався, щоб не стати черговою зіркою кримінальних хронік.

— Ти ще з моїх сімнадцяти зі мною фліртував, — з докором мовила, склавши руки на грудях, — пам’ятаєш ту вечірку, коли ми переспали?

— Алісо! — взяв її за плечі. — Наше минуле, про яке ми давно забули й похоронили, викинули наче стару зламану іграшку, немає значення. Я кохаю Кріс!

— Ну то покохаєш мене, — вона притиснулась до мене, зазирнувши у вічі. — Твій слід у квартирі ще не простиг, а там вже Лісенський вештається. Вона не така прекрасна, якою ти її бачиш й зовсім не та, якою здається…

Слова про Дана наче лезом порізали здоровий глузд. Я взяв запасний комплект ключів зі столу й накинув курточку… Перетворився на божевільного.

— Потрібно попросити вибачення, — задумливо прошепотів, виходячи у під'їзд, — на колінах… Купити квітів, освідчитись в коханні?

Я глянув на двері Аліси, зупинившись. На миті у голові майнула думка — силоміць відібрати у жінки обручку.

«Відео де ми кохаємось надіслала, — міркував, — але про освідчення змовчала. В чому загадка?»

Стоячи у похмурому коридорі новобудови, розумів — краще залишити те кляте кільце їй. Поки що.

***

Я ледь здихалась Дана. Заінтригований моїм минулим, колекцією трав, все не давав відпочинку зі своїми питаннями. Ідентифікував мене жертвою, Олега — одержимим психом та навіть порівнював його з собою.

«Розумієш, мила, — мовляв, зазираючи у вічі, — я теж схильний до одержимості… Одержимості красивими речами, незвичними людьми та однією прекрасною тренеркою. Я завжди отримую те, чого бажаю».

Його слова ще досі крутились в голові, залишивши неприємний, моторошний слід. Це ніби як хтось взяв тебе за руку й потримав міцно й ще деякий час можна відчути дивне відчуття доторку. Мені довелось влаштувати істерику, потім — заплакати, врешті піддатись емоціям. Голова боліла нещадно. Раніше, ще давно, коли сталося горе з батьками і я зустріла Олега, могла плакати настільки сильно та довго, що потім аж нерви в зубах боліли. Закинулась знеболювальними та знову лягла у ліжко, видаляючи повідомлення у соціальних мережах від Влада.

«Ще не вечір, — написав Дан у месенджері. — У нас з тобою купа часу, один світ на двох».

— Романтик, — пробуркотіла.

Відкинула телефон, ще більше розізлилась й вирішила відпочити — прикрила очі й просто лежала в тиші й зрештою заснула. Прокинулась, коли вже стемніло від телефонного дзвінка.

— Знов той зрадник наярює, — прошипіла.

Не дивлячись на номер, взяла слухавку.

— Слухай, досить…

— Яно, привіт! — донеслось зі слухавки.

Добре, що лежала на ліжку, мов той павук на павутині, добре, що не впала. Несподівана співбесідниця з минулого, дзвонила з незнайомого номера. Її голос я б впізнала з тисячі, то сестра Олега. Тільки вона знала як мене віднайти, як зв’язатись зі слідчим у нашій справі з її братом. Слухати справжнє своє ім’я — наче повернутись у глибоке болото, стояти у ньому по шию та не мати змоги рухатись, щоб комарів відігнати.

— Ти?..

Дух в мене перехопило, а тіло затремтіло. Здалось: хтось стукає у двері, навіть вибігла на ватних ногах у коридор й перевірила чи немає нікого у під’їзді.

— Так я, — продовжувала Даша, поки я піддавалась приступу параної. — У мене зовсім немає часу. Слухай уважно: Олег втік з лікарні, він шукає тебе. Хтось пробрався до кабінету слідчого та викрав теку з документами. Недавно справу переглядали знову через його п’яту жертву… Що ж, я надіюсь: ти в безпеці та в тебе є хтось, хто зможе захистити.

Говорила Даша швидко з паузами, нервово, наче озиралась чи ніхто не піддивляється за нею та не слухає розмову. Голос її тремтів.

— Мені страшно за тебе, Яно. Мені лячно за нас обох… Він не забув…