1.2

— Тепер все скінчено, — тихо сказав він.

Двері за колишнім закрились. Стихли кроки й шум коліс валізи, те шкрябання об плитку під’їзду. Разом з тим пішов рік з життя… Рік сподівань, мрій, очікувань. Наче серце вирвали.

Я відчувала — щось не так між нами останнім часом. Відчувала зимову прохолоду замість звичної спеки між нами.

«Можливо якби зрадила першою… Почувала себе краще… Хоча…»

Сиділа на дивані й тримала філіжанку з кавою, дивилась на двері, що майже забула про Дана. Чоловік крокував туди-сюди за моєю спиною, щось напевно обмірковував й нервував. Він опинився перед мною й зупинився на мить, вивчав як якийсь витвір мистецтва. Колись я бачила Лісенського за роботою в антикварній лаві — приймав картину маловідомого художника, тоді Дан за допомогою скелець та лупи, спеціального освітлення вдивлявся в лінії, нашіптував невідомі мені терміни й записував на папір деталі. Потім він назвав юнаку ціну й сказав, що більше не дасть, саму роботу продавати не збиратиметься, лиш забере її до власної колекції.

Тоді я покинула влада за розгляданням платівок й підійшла ближче картина — пейзаж з бузковими кущами… Як на мене, красива робота, але душу не чіпляє. Отак відчувала себе: з гарною зовнішністю, деякі чоловіки називали ідеалом, пускаючи слину на мої худорляві й міцні форми, але нічого не вартою… Нічого не вартою після зради. Дан, напевно, вже назвав подумки мою ціну й привласнив до своєї колекції, життя й всіх речей, котрими володіє наразі.

— Як ти почуваєшся, моя люба? — мовив обережно, вивчаючи моє бліде й засмучене лице.

— Моя люба? — скептично сказала. — Я тільки що розійшлась з колишнім! Я відчуваю, наче загубилась десь посеред болота…

Відпила кави й на мить зажмурилась. А коли знову поглянула на Дана, він співчутливо посміхнувся. Усмішка чоловіка ще більше пом’якшувала його очі, відображаючи розуміння, зачарованість. Він наче пив мій відчай, набирався сил, наче енергетичний вампір. Спостерігаючи його й справді можна назвати Лісенського енергетичним вампіром.

— Це природно відчувати себе трішки втраченою після такої зради. Але я обіцяю, що допоможу знайти дорогу, — сів поруч та поклав свою долоню на мою. Таку велику й теплу, трішки спітнілу.

Дан нахилився ближче, інша рука ніжно підійняла моє підборіддя, щоб наші погляди зустрілись.

— Ти вже не одна, люба, — прошепотів він, і його погляд непохитний, — Ти маєш мене. І я буду дорожити…

— Це безумство скакнути у твої обійми одразу після розставання, — піднялась з дивану й відійшла, обпершись об стіну, склала руки на грудях. — Дане, вибач, але найближчим часом я взагалі не збираюсь когось кохати, хіба що на одну ніч оберу когось, щоб Владу помститись… Але ти такого не вартий. Ти не вартий мене…

— Перестань говорити дурниці, — твердо вимовив й сам склав руки на грудях.

— Аліса ж твоя колишня, настільки я пам’ятаю.

Він кивнув, показуючи небажання говорити на неприємну тему, скривився.

— Іронічно, — хмикнула. — Наші колишні зійшлись?..

— Мені однаково, — постукав пальцями по подушці, — Аліса… Що ж, вона мене любить досі, я це знаю, не цурається інших чоловіків, про це теж доповіли. Чи я хочу повернутись до емоційних гойдалок й шантажу вигаданою вагітністю… Сама здогадаєшся відповідь!

— Хто тебе знає, — зітхнула. — Може ти псих якийсь й подібне полюбляєш.

Я ще коли подругою з Алісою була, то наслухалась багатенько маніпулятивних історій й вважала, що з нею може зустрічатись тільки пришелепкуватий. То будуть хворі відносини між життям й смертю. Тепер з нею Влад… Моя конкурентка по змаганнях, життю не упустить свого часу, щоб трішки помучити жертву, перед тим як випити з неї всі соки.

Дан опинився поруч.

— Псих? Може бути! Але якби я справді мав таке в характері, то залишився б з нею.

— Ти шукаєш її  в мені, — похмуро сказала.

— Не верзи казна-що! Ви різні, моя люба.

Його ласкавість починала гнівати. Я міцніше притулилась до стіни, важко зітхнула та глянула на білосніжну стелю. Відчувала прекрасно — тут не зможу більше жити. Квартиру ми винаймали разом, скромну, але з нормальним ремонтом у тихому районі, без жодних заморочок. Однокімнатне гніздечко де планували створити сім’ю й жити до тих пір, поки будується будинок чи з’являться діти. Тут все нагадувало про Влада — тріщини тинькування на стінах від його падіння. Нещасний романтик намагався здивувати якимось трюком, спробував без підготовки стояти на двох руках, в результаті завалився, й так… Здивував, правда, що переляком.

— Ну так, форми у нас різні, у неї груди більші, губи Аліса зробила теж… Але по життю ми одинакові, наче одна доля на двох. Я сирота з шістнадцяти, вона втратила батьків декілька років тому, ріст відрізняється на два сантиметри, колір волосся в обох каштановий та карі очі. Разом тренувались у студії на пілоні роками, виступали в одних же й тих категоріях й закінчували тренерські курси.

Дан вхопив мене за руки й зазирнув у вічі.

— Не порівнюй себе з нею! — сказав майже задихаючись. — Ти… Ти прекрасна! Розумієш? Ти не схильна до маніпуляцій, спокійна, красива, як лебідка… На своїх вечірках я заздрив Владу, бо він має тебе! Хотів, щоб ти стала господаркою мого дому!