Зоя

Зоя та казки

На березі рожевої річки, яка починала свій шлях високо в горах золотого кольору, а закінчувала своє життя в яскравому морі, яке постійно блищить золотою фарбою, навіть вночі, сиділа звичайна дівчинка, гарненька, як усі діти її віку, принаймні, на який вік вона виглядала. Десь на років тринадцять.

Насправді, дівчина була більш дорослою за свій вигляд. Тому що…

Вона, ця дівчинка, була дочкою феї. Отже, і сама ця дівчинка була маленькою феєю.

Отже...

Жила колись дівчинка на ім’я Зоя.

Ні. Краще так: була собі маленька фея на ім’я Зоя.

Зоя створювала казки, в яких сама і жила.

Саме в цю мить вона записувала та малювала наступну свою казку кінчиком маленького пальчика на прозорій панелі свого маленького комп’ютера у вигляді лінійки сантиметрів на десять. А прозора панель розкривалася дюймів на сімнадцять.

Зоя дивилася на цю панель перед собою та торкалася полупрозорих літер на цій панелі.

З долоні дівчинки з’являлася нова казка про нові пригоди.

1

В одному лісі жили сновидіння.

І в цей ліс потрапила Зоя.

А точніше: це вона створила такий ліс, в якому оживають сни.

Зоя подивилась навкруги та підібрала місце для створення… замку. Вона своїми думками закрутила вітер навкруги вибраного місця, піднявся стовбур повітря високо в небо, залишаючи під собою основу замку, перші поверхи, потім все вище, вище, у саму височінь до небес. Так, що верхівку замку можна побачити, якщо піднятися високо в небо.

Зоя підійшла до воріт свого замку, торкнулася їх, щоб відкрити, але її долонь пройшла скрізь цю поверхню, ніби ніякої стіни і не було, затрималася, а потім Зоя подивилася на долонь скрізь сконцентроване повітря. Ворота видно, але вони як хмари, які легкі та прозорі, їх не можна відкрити силою.

Зоя зробила жест, ніби вона відштовхує ці двері. І подумки їх відчинила.

Ворота відчинилися. Зоя увійшла. Дівчинка побігла до замку.

Спробувала вступити на сходинки, але нога пройшла повз сходинку. Зоя закрила очі, замислилась, щось уявила собі, а потім побігла на гору по всім цим сходам, вище, вище. На цей раз повітряний замок її утримував. Дівчинка по полупрозорим сходинкам на кожному поверсі піднімалася все вище та віще, поки не дійшла до башти, яка височилась над хмарами.

З такої висоти Зоя бачила все: майже весь чарівний ліс сновидінь та самі сновидіння. Сни кружляли навколо неї. Ось комусь сниться червона машинка, яка мчить на всі сили в якоїсь гонці. А ось ляльки, які влаштували розкішне чаювання.

Зоя вийшла з верхньої башти та ступила на хмару. І хмара понесла дівчину далеко від цього замку. Несла, несла та принесла до великого стрімчака. Зупинилась хмарка та почекала, поки дівчина ступить на тверду поверхню.

2

Пройшовши трохи по стрімчаку, Зоя дійшла до печери. Але печера була дуже темна. Занадто. Але ж це Зоїна казка! Чому повинні бути в ній темні печери та те, про що не продумала Зоя?

Але це було. І дівчина бачила незаплановану в своїй казці печеру та відчувала сильний поштовх повітря, який виходив з цієї печери.

- Але це моя казка! – Проголосила Зоя. – В ній буде так, як я захочу!

Зоя склала долоні, а потім відкрила їх – і з долонею полилося світло. Дуже яскраве, сліпуче, яке навіть свого творця Зою засліпило своєю силою світла.

- Так. Це добре. – Прокоментувала дівчина. – А тепер побачимо, хто без дозволу поселився в моїй казці.

3

Печера освітилася світлом, який виходив з вогняної кулі з долонь Зої.

В самій глибині печери спав та хропів дуже великий-превеликий… дракон.

Від жару та сліпучого світла дракон прокинувся і замість того, щоб напасти на дівчину та з’їсти її, він сього лише здивованого дивився на неї.

А Зоя великими очима дивилась на дракона. Але великими очима не від страху, а від здивування. І не відчуваючи зовсім страху через те, що гнів переповняв розум дівчини, вона грізно спитала у дракона:

- Що ти робиш в моїй казці?

- Сплю. – Відповів дракон та заплющив очі.

- А ти не хочеш поспати в іншому місці? – Запитала Зоя.

- По-перше, це неввічливо так розмовляти. А по-друге, - позіхнув дракон. – Я не можу літати.

- Як це? Ти ж якось потрапив сюди? – Здивувалась фея.

- Якось потрапив. – Погодився дракон.

- І? Так, як сюди потрапив, то так і йди звідси. – Наполягала Зоя.

- Я не знаю, як я сюди потрапив. Ти б мене боялась би… хоча б трохи. Я ось який, а ти…

- Я сильніша за тебе. – Відповіла Зоя. – Я – фея. Я можу все.

- А ти як сюди потрапила? – Запитав дракон.