7.2

У першу мить  подумалося, що він  шпіонить  за мною.

Але потім я побачила його правдиво-здивоване обличчя. Здається, він теж не сподівався мене тут побачити. 

Невже, збіг? Чи прикидається?

Хотіла зробити вигляд, що ми незнайомі й демонстративно повернулася спиною. 

Треба ж такого! Три роки не зустрічалися, хоч і живемо не так уже й далеко одне від одного. А тут  вже кілька разів  – ніс до носа... 

– Ело! Яка несподіванка.  Невже ти вирішила влаштуватися на роботу в офіс з видачі ліцензій?

Я повільно повернулася і постаралася  надати своєму обличчю  наплювацького виразу.

Як мені поводитися з ним? Чому він підійшов так близько? Що це за  спокусливий  запах? Новий одеколон?

По спині побігли голки. 

Я зробила крок назад.

Кайл глузливо підняв  брови.

–  Так неприємно перебувати поруч зі мною?

Не можна показувати йому, що його присутність діє на мене таким дивним чином. Потрібно залишатися відчуженою і байдужою.

– Просто здивована. Останнім часом тебе занадто багато у моєму житті. 

– Можливо, це знак? Хіба ти не казала колись, що знаки – це важлива частина нашого буття?

Ну треба ж, яка дивовижна пам'ять!

– Чого ти хочеш, Кайле? – запитала я  громко, роздратовано,  озирнулася і завбачливо понизила голос: –  Я всього лише шукала роботу. У мене не було намірів знову зв'язуватися з тобою.

–  Дозволь дізнатися, чому? Здається, я не зробив тобі нічого поганого. І, між іншим, я досі так і не зрозумів, чому ми розлучилися.

–  Хіба це не ти мене кинув? –  запитала я з таким сарказмом, на який тільки була здатна.

Кайл відкрив було рот, щоб відповісти, але тут над дверима заблимав номер –  його час був раніше, ніж мій.

Цікаво, що він тут робить? 

Нехороші передчуття закралися в серце.

Але я не встигла як слід усе зважити й у всьому розібратися. Мене запросили в сусідній кабінет.

Як я і припускала, покликали на двадцять хвилин раніше призначеного терміну.

У центрі круглого,  наче  бублик, столу розташувалася огрядна офісна леді з короткою стрижкою і непомірно довгими пальцями, на кожному з яких сиділа каблучка  з величезним дорогоцінним каменем.

Вона подивилася на мене таким сердитим поглядом, що в мене виникло бажання провалитися крізь землю.

Я привіталася і поклала перед нею всі свої папери. Запит на дозвіл у них уже був –  я його оформила просто на сторінці сайту.

– Вірелла Ольвінська... Ольвінська... Ага... Що ж, – погляд офісної леді моментально змінився, навіть потеплішав, –  ми розглянули вашу заяву... Ви розумієте відповідальність, яку на себе берете?

І обличчя її знову стало суворим і значним. 

Рутинні запитання.  Для статистики. 

– Розумію, –  я кивнула. 

Спокійно так кивнула, впевнено.

– Якщо щось трапиться, то вам доведеться відповідати за всією суворістю магічного законодавства?

–  Мені це відомо, – посміхнулася я.

Посміхнулася сліпуче, але серце негайно стало вкриватися крижаною кіркою.

Офісна леді понизила голос і додала:

–  І навіть ваш дядько вам у цьому разі вам не допоможе...

–  Розумію…

–  Тоді підпишіть… Ось тут  і тут…

Я поставила в повітрі вогняний підпис і на папері свій магічний символ.

– За втрату грошей, магії, почуття власної гідності та іншого цінного майна, ніхто, крім вас, відповідальності не несе, –  монотонно перерахувала офісна леді,  – Тримайте!

І мені в руки ліг скручений пергамент, перев'язаний чорною стрічкою.

–  Також надішлю вам електронну копію...

–  Дякую! –  сказала я і боком вислизнула з кабінету.

Дядько постарався. Якби не він, не знаю, як довго б мені тріпали нерви з цією ліцензією.

Мимохідь глянула в дзеркало, що висіло в приймальні. Обличчя було червоним від напруги, а губи навпаки –  зблідли.

Я пригладила волосся тремтячою рукою. Ну ось –  новий сюжет для мого життя написано.