Злива

Гілки дерев важко схилялися під сильними потоками дощу — перша справжня злива цього літа. Земля швидко перетворилася на брудну темну юшку, що гучно хлюпала під ногами збентежених раптовою грозою перехожих. Але вже за декілька хвилин усі розбіглися по домівках, магазинах та кав’ярнях, і ми з дощем залишилися на самоті.

Стрілка годинника на руці показувала о пів на десяту вечора. Останній автобус вже поїхав, а мені й так нікуди поспішати. Уста викривляються в щось подібне до посмішки, на згадку про події, що сталися якихось 15 хвилин тому. Я тихо лаюся, намагаючись цим прогнати з голови непотрібні думки, й лізу в кишеню за цигаркою та запальничкою. Паління вже давно перестало заспокоювати мої нерви, однак відмовлятися від цієї звички поки не збираюся. Я нетерпляче затискаю цигарку зубами й клацаю запальничкою, яка замість полум’я випустила на волю останню тьмяну іскру й винувато затихла – скінчилося паливо.

-          Щоб його! – роздратовано викрикнув я, виймаючи не підпалену цигарку з уст і ховаючи її назад у коробку. – Що ж за день сьогодні такий?

Я навіть не помітив, як поряд з’явився темний низенький силует. Дівчина підкралася, наче миша, і стала поряд під вузьким дашком, де я ховався від зливи. Може б і далі залишилася непоміченою, якби не зачепила мене рукою, від чого краплі з її пальців змочили мою сорочку.

-          Перепрошую, — прошепотів силует дівчини м’яким, наче вовняна ковдра голосом. – Тут так мало місця, ви не проти, якщо я стоятиму поряд?

Я глянув на неї, намагаючись розгледіти обличчя, але марно – незнайомка тонула в сутінках, і тільки краплі дощу, застряглі в її волоссі, тьмяно зблискували відбиваючи віддалене світло з неонових вивісок. Блукаючи цим силуетом поглядом, я навіть не мав за що зачепитися. Це, мабуть, провина темряви, яка ніби вкрала її особистість й залишила тільки обриси.

-          Якщо позичиш запальничку – лишайся, — байдуже кинув я. – А як ні, то йди геть.

Силует завмер, й мені навіть здалося, що перестав дихати, та з рештою я знову почув цей м’який голос:

-          Запальнички напевно не маю, але є сірники. Боюсь тільки, що від дощу вони могли відсиріти й пуття з них все одно не буде.

Та попри ці слова, вона все одно почала порпатися в сумці. З «білого шуму» дощу виокремилося тихе брязкання та шарудіння. Нарешті незнайомка таки простягнула мені коробок. Я забрав його, торкнувшись її мокрих, але чомусь гарячих пальців – пакування було майже сухе, тому в мене знову спалахнула надія покращити цей день хоча б сигаретою.

За декілька секунд я вже насолоджувався цигаркою. Сизий дим густим потоком вирвався з моїх уст і поринув у зливу.

-          Тяжке закінчення тяжкого дня, - несподівано промовила незнайомка, про яку я вже встиг забути.

Я повернув голову й випустив дим просто їй в обличчя. Раптом мені закортіло, аби волосся, одяг, сумка і шкіра дівчини увібрали запах нікотину й занесли до неї додому. Якщо вона не помиє сьогодні голову – цей запах перекинеться на подушку і залишиться там надовго. Незнайомка відчуватиме його останнім перед засинанням, і першим після пробудження. Я трусонув головою, проганяючи це дивне марення.

На мій подив, дівчина не обурилася, а наче слухняно підставила обличчя диму й не думала відвертатися.

-          Позичте мені, будь ласка, цигарку, - цей тихий голос огорнув мене, і я, наче в трансі, дістав одну й простягнув їй, ні про що не питаючи.

Дівчина обережно взяла папіросу двома руками й піднесла до носа, наче нюхаючи. Це видовисько, схоже на ритуал, добряче розсмішило мене.

-          Дивна ти якась. Невже ніколи цигарок не бачила? Може ще й на смак спробуєш?

-          Бачила, звісно, - серйозно відповіла вона, й почала крутити її в пальцях. – Але в руках тримати не доводилося.

-          То що, пахне чимось?

Незнайомка мовчки роздивлялася сигарету, а потім обережно сховала до кишені. Краплі дощу гулко дріботіли по вузькому дашку над нами й стікали з нього щільними струменями. Дим розвіявся, й повітря навколо нас заполонив запах мокрого волосся дівчини – всупереч моїм сподіванням, аромат нікотину в них не затримався. Мені раптово стало так п’яно, що я з поспіхом зробив якомога глибшу затяжку.

-          Здається злива ще довго не кінчатиметься, - мовив силует, проігнорувавши моє попереднє питання. – Не поспішаєте до дому?

Я скривився й подякував Богу, що моя співрозмовниця не мала змоги розгледіти моє обличчя у цій темряві:

-          Від сьогодні я більше не маю куди поспішати, - досі не розумію, чому вирішив так просто відкритися незнайомій людині. – Застав свою дівчину… Тепер вже колишню, в нашому ліжку з іншим.

Перед очима одразу з’явилася та сцена: жінка, з якою я будував, як мені здавалось, довірливі стосунки, з переляканими очима в обіймах свого нового друга. Ще не встигла скинути з себе яскраво-червону білизну кольору троянд, які я збирався подарувати їй цього вечора. Як не дивно, обличчя її партнера я зовсім не міг згадати, хоча з цього моменту минуло не більше ніж година. Не пам’ятаю й те, куди подів той злощасний букет – мабуть, він випав з рук десь по дорозі, або ще в самій квартирі.

-          Дівчина в ліжку з іншим, - темний силует наче зіщулився й втисся в стіну. – Досвід не з найприємніших. Ви її любили?