Глава 5. Про небезпеку надмірного оптимізму

Вихід із вузького, холодного тунелю був настільки раптовим, що Зигмунд ледь не випав у нову реальність догори дриґом. Після густої, задушливої темряви Зали Забутих і липкого мороку печери Пожирача Тіней, те, що постало перед їхніми очима, здавалося галюцинацією божевільного ельфа, який переїв зацукрованих фіалок.
​Вони стояли на краю велетенської підземної оранжереї. Золотисте, тепле світло лилося звідкись згори, хоча ніякого сонця чи неба там не було — лише колосальне склепіння, вкрите мерехтливим жовтим мохом, який випромінював м'яке сяйво. Замість чорного каменю та мертвого пилу під ногами Зигмунда слалася густа, ідеально підстрижена смарагдова трава. Повітря пахло сосновою хвоєю, медом і щойно спеченими булочками з корицею.
​Навколо росли дерева зі стовбурами з прозорого кришталю та листям, що нагадувало рожеву цукрову вату. Між ними дзюркотіли блакитні струмки, вода в яких виглядала чистішою за сльозу немовляти. З гілок звисали крихітні срібні дзвіночки, які приємно дзеленчали під подихами легкого, теплого вітерця. А в небі (тобто під склепінням) літали зграйки пухнастих пташок, які співали складні, гармонійні мелодії, що нагадували класичні сонети про кохання.
​— О, великі боги Гларіона... — прошепотів Зигмунд, відчуваючи, як на його очі навертаються сльози розчулення. Усі жахи попередніх годин миттєво вивітрилися з голови. — Це ж... це ж Райські Кущі! Я читав про них у дитячих казках! Кажуть, сюди потрапляють душі найдобріших магів і тих, хто завжди переводить бабусь через дорогу!
​Балтазар, який сидів на плечі хлопця, відреагував інакше. Демонічна білка позеленіла (наскільки це було можливо для створіння з червоним хутром), її вушка болісно притиснулися до голови, а очі-вуглинки розширилися в непідробному жаху.
​— Мене зараз знудить, — простогнав Балтазар, затуляючи рота маленькою лапкою. — Це... це нестерпно! Занадто багато позитиву! Цей запах кориці роз'їдає мої демонічні рецептори! Зигу, благаю тебе, давай повернемося до того тіньового монстра! Він був хоча б чесним у своєму бажанні нас зжерти! А тут... тут пахне цукром і примусовими обіймами!
​— Та годі тобі, Балтазаре! — радісно вигукнув Зигмунд, роблячи крок на м'яку траву. Його діряві чоботи залишили на ідеальному газоні два брудні сліди, але траву це, здавалося, не стурбувало — вона миттєво випросталася. — Дивись, як тут гарно! Можливо, ми знайшли безпечну зону! У всіх підземеллях повинні бути безпечні зони, де можна зберегти свій прогрес, поїсти і...
​Зигмунд не встиг договорити. З-за найближчого кришталевого дерева, весело підстрибуючи, вийшла істота.
​Це був гуманоїд, зростом не вище за Зигмундове коліно. Він виглядав як суміш гнома і гігантської ромашки. На його голові замість волосся росли сліпуче-білі пелюстки, а обличчя являло собою одну суцільну, гігантську, розтягнуту до самих вух посмішку. Одягнена істота була в зелений комбінезончик з жовтими ґудзиками, а в руках тримала кошик, повний ягід, які світилися неоновим рожевим світлом.
​— Вітаємо! Вітаємо нових друзів у Галявині Вічної Радості! — проспівала істота тоненьким, дзвінким голоском, який був настільки солодким, що у Зигмунда миттєво заболів кутній зуб. — Я — Лютик! Головний обіймач і відповідальний за гарний настрій! Як чудово, що ви прийшли на наше Свято Великого Компостування!
​Зигмунд розплився в дурнуватій посмішці і вже хотів був простягнути руку для привітання, але Балтазар боляче вп'явся кігтями в його ключицю.
​— Шмаркачу, слухай мене дуже уважно, — просичав демон, не відриваючи підозрілого погляду від Лютика. — У Безодні є правило: якщо щось виглядає занадто милим, воно, швидше за все, відкладе личинки в твій мозок, поки ти спатимеш. Нічого не їж, нічого не пий і, заради всіх темних богів, не дозволяй йому себе обіймати!
​— Та ти просто параноїк, Балтазаре! Ти ж бачиш, він такий милий! — відмахнувся Зигмунд і звернувся до істоти: — Привіт, Лютику! Мене звати Зигмунд Великий, а це мій... е-е-е... фамільяр Балтазар. Ми трохи заблукали. Ви не підкажете, де тут вихід на поверхню? Бажано такий, де немає злих Лічів і монстрів.
​Лютик хихотнув. Звук був схожий на дзенькіт порцелянових чашок.
​— Вихід? О, дурненький Зигмунде! Ніхто не хоче шукати вихід з Галявини Вічної Радості! Тут так тепло, так затишно! Ми всі тут одна велика, щаслива родина! І ми так любимо нові... інгредієнти! — Лютик ще ширше розтягнув свою посмішку. Тепер було видно, що його зуби, хоч і білосніжні, мають форму крихітних, загострених кілочків. — Хочете скуштувати Нектару Абсолютної Згоди? Він робить усіх такими добрими-добрими і розслабленими-розслабленими!
​З-за дерев, кущів і гігантських грибів почали виходити інші жителі Галявини. Їх були десятки. Ромашки, соняшники, люди-гриби — всі вони посміхалися так само широко, всі підстрибували в такт якійсь невидимій веселій мелодії. Вони повільно брали Зигмунда в кільце.
​— Обійняти! — проспівав пухкий гном-мухомор.
— Полюбити! — підхопив високий хлопець, чия голова була величезною трояндою.
— Удобрити коріння! — радісно вигукнув Лютик, і натовп схвально заплескав у долоні.
​— Зигу, ти ідіот, — констатував Балтазар, намагаючись намацати в кишені хлопця хоч якусь зброю. — Вони рослинні паразити! Це класична пастка для дурнів! Цей солодкий запах — це галюциногенні спори! Вони дурять твій мозок!
​Зигмунд закліпав. Раптом він помітив щось дивне.
Один із «живих соняшників», який стояв найближче, зробив необережний рух, і його зелений комірець трохи сповз. Під ним Зигмунд побачив не зелене стебло, а бліду, гниючу людську шкіру, прошиту зеленими венами-корінням. Це був труп якогось нещасного шукача пригод, яким керував паразитичний грибок, що засів у його черепі. Рослинна «голова» була просто наростом, що імітував обличчя!
​Ілюзія почала тріщати по швах.
​Справа в тому, що щасливі, галюциногенні спори Галявини були розраховані на нормальних, гігієнічно свідомих мандрівників. Але вони не могли впоратися з аурою Зигмундових шкарпеток, які після нещодавнього зіткнення з Пожирачем Тіней почали виділяти ще більш концентровані міазми. Запах старих, просочених страхом, потом і каналізаційною водою шкарпеток вступив у хімічну реакцію з ароматом кориці та цукрової вати, руйнуючи магію ілюзії.
​Світло раптом змінилося з теплого золотистого на хворобливо-зелене. Кришталеві дерева перетворилися на висохлі, кістяні стовбури, з яких звисали не дзвіночки, а людські та гном'ячі черепа, що клацали на вітрі. «Струмки чистої води» виявилися ровами, наповненими шиплячою кислотою, що перетравлювала кістки.
​А пташки... Зигмунд подивився вгору. То були не пташки. Це були летючі п'явки розміром з добру курку. Їхні «пісні» були звуком тертя тисяч мікроскопічних щелеп одна об одну.
​— Ой-йой, — тільки і зміг вимовити Зигмунд, його голос знову дав півня. — Балтазаре, ти мав рацію. Це не Райські Кущі.
​— Та ти що?! Який неймовірний дедуктивний висновок! — загорлав демон, випускаючи з ніздрів клуби сірого диму. — А тепер роби що-небудь, бо ці газонокосарки-канібали зараз зроблять з нас компост!
​Лютик, який тепер виглядав як труп карлика з гігантською м'ясоїдною квіткою замість голови, роззявив пащу. Замість кілочків-зубів там були ряди зазубрених ікол, що оберталися, як у м'ясорубці.
​— ДРУЗІ НЕ ХОЧУТЬ ОБІЙМАТИСЯ?! — заревів Лютик уже не милим голоском, а гучним, булькаючим басом. — ДРУЗІ ПОРУШУЮТЬ АТМОСФЕРУ СВЯТА! ЗРОБИТИ З НИХ МУЛЬЧУ!
​Натовп квіткових зомбі кинувся на Зигмунда, простягаючи до нього руки, з яких виповзали гострі, як бритви, лози-щупальця.
​Зигмунд запанікував. Він почав відступати, але спіткнувся об чийсь череп і гепнувся на спину. Зомбі-соняшник навис над ним, з його пелюсток капала отруйна зелена слина.
​— Магія! Використовуй магію! — кричав Балтазар, стрибаючи по голові Зига і намагаючись відбиватися від летючих п'явок своїм палаючим хвостом.
​— Яка магія?! У мене немає бойових заклять! Я можу лише воду на вино перетворювати! — волав Зигмунд у розпачі.
​І тут його осяяло. Абсурдне, відчайдушне, але геніальне у своїй тупості осяяння.
​Ці рослинні зомбі були живими організмами. Вони складалися з соків, нектарів і води. Дуже великої кількості води.
​Зигмунд виставив обидві руки вперед, прямо в обличчя наступаючому Лютику, і набрав повні груди смердючого повітря.
​— АКВА ВІНАРІУС! БОРМОТУХА ЕКСЕЛЬСІОР! — вигукнув він своє єдине успішне закляття (модифікувавши його назву для солідності).
​З його пальців вирвався струмінь тьмяно-бордового світла і вдарив прямо в груди ватажка квіткових зомбі.
​Магія Зигмунда, як ми пам'ятаємо, була специфічною. Вона не створювала вишукане ельфійське вино багаторічної витримки. Вона створювала «Чорнило Гобліна» — найдешевше, найміцніше, сивушне пійло, від одного запаху якого щури втрачали свідомість, а гноми починали битися з уявними драконами. Це була субстанція, яка складалася зі спирту, спирту і ще раз спирту, з легкою ноткою старого черевика.
​Закляття спрацювало миттєво.
​Тіло Лютика здригнулося. Його зелений сік за частку секунди перетворився на шістдесятиградусний портвейн сумнівної якості. Очі-намистинки на рослинній голові раптом роз'їхалися в різні боки, зомбі голосно гикнув і почав хитатися.
​— Ой... щось мені... так весело і водночас так сумно... — пробулькав Лютик, його голос став п'яним і тягучим. Він обійняв своїми лозами сусіднього зомбі-мухомора. — Ти мене поважаєш, брате-грибе? Бо я тебе поважаю!
​Зигмунд, побачивши успіх, почав поливати своїм бордовим закляттям наліво і направо. Промені магічного алкоголізму вражали квіткових монстрів один за одним.
​Натовп кровожерливих зомбі за лічені секунди перетворився на збіговисько вщент п'яних рослин. Зомбі-соняшник намагався заспівати сумну пісню про зів'яле кохання, але замість цього просто впав обличчям у рів з кислотою. Кілька троянд почали битися одна з одною за те, хто з них красивіший, відриваючи собі пелюстки. Летючі п'явки, наковтавшись п'яної крові зомбі, почали врізатися в дерева і падати на землю, як стиглі сливи.
​— Я зробив це! — радісно вигукнув Зигмунд, підводячись на ноги. — Я споїв цілу армію нежиті! Майстер Тлін мною пишався б!
​— Рано радієш, бармене! — крикнув Балтазар.
​Демон вказав лапкою в центр галявини. Там, під впливом п'яного дебошу своїх міньйонів, почала прокидатися справжня господарка цього місця. Велетенський пагорб, вкритий травою, раптом розколовся навпіл, і з-під землі вирвалося колосальне коріння, товщиною з вежу замку.
​Це була Материнська Цибулина. Жахлива, роздута маса рослинної плоті, вкрита тисячами очей і гігантською пащею, з якої капала слина, здатна розплавити камінь. Вона не була гуманоїдом, їй не потрібні були обійми. Їй потрібне було м'ясо.
​Материнська Цибулина видала оглушливий рев, від якого з кристялевих дерев посипалися черепи, і потягнулася своїм головним корінням-щупальцем прямо до Зигмунда.
​— Вона занадто велика! Мого закляття не вистачить, щоб її споїти! — в паніці закричав хлопець. — Доведеться перетворювати її на вино місяць!
​Балтазар, який сидів на плечі Зигмунда, примружив свої червоні очі. Демон подивився на натовп п'яних квіткових зомбі навколо них, які тепер на дев'яносто відсотків складалися з високооктанового, вибухонебезпечного магічного спирту. Потім він подивився на свою сигару, яка весело тліла в нього в зубах.
​У голові демона склався план, ідеальний у своїй руйнівній простоті.
​— Зигу, — сказав Балтазар надзвичайно спокійним голосом. — Пам'ятаєш, я казав тобі, що моя магія заблокована?
​— Так! І це дуже невчасно!
​— Це правда. Але закони фізики та хімії ніхто не скасовував. Твоє вино горить?
​— Горить? Та воно одного разу розплавило мідний таз майстра Тліна, коли я намагався його підігріти!
​— Чудово. А тепер — біжи! — Балтазар вчепився в комір Зига і смикнув так сильно, що хлопець ледь не впав. — Біжи до того тунелю, з якого ми прийшли! НЕГАЙНО!
​Зигмунд не став сперечатися. Коли демон з червоними очима каже тобі бігти — ти біжиш. Він розвернувся на 180 градусів і рвонув з такою швидкістю, що його щасливі шкарпетки ледь не загорілися від тертя об землю.
​Балтазар, сидячи на його плечі обличчям назад, вичекав момент. Коли гігантське щупальце Материнської Цибулини зависло прямо над натовпом п'яних зомбі, готуючись розчавити їх разом із втікачами, демон вийняв сигару з рота.
​— Куріння вбиває, крихітко! — пафосно промовив Балтазар і влучним кидком відправив тліючу сигару прямо в розкриту пащу п'яного Лютика, який саме намагався сказати тост.
​Магічний сивушний портвейн, яким було наповнене тіло Лютика, зустрівся з демонічним вогнем.
​Реакція була не просто миттєвою. Вона була апокаліптичною.
​Лютик вибухнув яскраво-синім полум'ям. Цей вибух детонував сусідніх зомбі-соняшників, які, у свою чергу, підпалили зомбі-мухоморів. За ланцюговою реакцією, вся Галявина Вічної Радості перетворилася на гігантське озеро вогню, спирту та летючого салату.
​Вибухова хвиля наздогнала Зигмунда біля самого входу в тунель. Сила удару була такою, що хлопця підкинуло в повітря, як ганчіркову ляльку. Його мантія спалахнула в кількох місцях, фольгові зірочки розплавилися, а Балтазар з вереском полетів кудись уперед.
​Зигмунд влетів у тунель головою вперед, прооравши носом кам'яну підлогу кілька метрів. Позаду лунав несамовитий рев Материнської Цибулини, яка тепер була гігантським палаючим багаттям і марно намагалася загасити себе власними щупальцями.
​Склепіння печери не витримало вибуху такої сили. Згори почали падати брили каміння розміром з карету. Вхід у тунель, яким вони щойно скористалися, завалило з гуркотом, що нагадував кінець світу, відрізаючи їх від палаючої оранжереї назавжди.
​Зигмунд лежав на животі в повній темряві, вдихаючи пил і запах горілого волосся (свого власного). У нього боліло все: від кінчиків пальців до коріння того самого солом'яного волосся.
​Він спробував поворухнутися і застогнав.
​— Балтазаре? — прохрипів він у темряву. — Ти живий? Чи ти вже розвозив мою душу по інстанціях Безодні?
​Почулося шарудіння, а потім спалахнуло знайоме багряне світло.
​Балтазар сидів на камені за кілька метрів від Зигмунда. Його розкішний демонічний хвіст був обпалений наполовину і тепер нагадував йоржик, яким довго чистили камін. Одне вухо було смішно загнуте, а очі дивилися кудись у порожнечу.
​— Я... я підірвав екосистему, — тихо, майже з благоговінням сказав демон. — Я використав дешеве вино і сигару, щоб влаштувати локальний Армагеддон.
​Він перевів погляд на Зигмунда, який намагався загасити тліючий рукав своєї мантії.
​— Зигу, — сказав Балтазар, і в його голосі прозвучала щира, глибока повага. — Ти — найгірший маг в історії цього жалюгідного світу. Твої закляття — це образа самого поняття магії. Твої шкарпетки — зброя масового ураження. Але... клянусь рогами свого діда, з тобою точно не засумуєш.
​Зигмунд кволо посміхнувся, випльовуючи кам'яну крихту з рота.
​— То ми тепер команда? Великий Архімаг та його хитрий демон?
​— Не нахабній, шмаркачу, — фиркнув Балтазар, хоча полум'я на його залишку хвоста стало трохи теплішим. — Ми просто два ідіоти, які намагаються вижити в підземеллі, яке нас ненавидить. А тепер піднімай свій зад. Нам треба йти далі.
​Зигмунд зітхнув, спираючись руками об землю, щоб підвестися.
​Але його рука не зустріла опори. Замість твердого каменю пальці намацали порожнечу.
​Зигмунд повільно подивився вниз. У багряному світлі хвоста Балтазара він побачив, що тунель різко обривається всього за півметра від нього. Далі була прірва. Глибока, ідеально кругла шахта, стіни якої були викладені гладким, мов скло, чорним металом. Дна не було видно, але звідти піднімався легкий потік теплого повітря, який пахнув... машинним маслом і свіжою випічкою?
​— Е-е-е... Балтазаре? — боязко покликав хлопець. — У мене для нас дві новини. Хороша — ми не згоріли. Погана — я не думаю, що цей тунель веде наверх.
​Демон підійшов до краю обриву, зазирнув усередину і присвиснув.
​— Ну що ж. Наш тур Катакомбами продовжується. Вітаю, Архімаже. Ми знайшли Спуск до Механічного Міста Гномів-Відступників. Сподіваюся, ти вмієш домовлятися з кіборгами, бо моя дипломатія закінчилася разом із сигарами.
​І, не чекаючи відповіді, Балтазар стрибнув прямо на голову Зигмунду, від чого той втратив рівновагу і з черговим лементом полетів у чорну металеву безодню. Слідом за ним, весело підстрибуючи, летів пустий кошик Лютика, який якимось дивом пережив вибух. Пригоди тривали.