Глава 4. Про архітектуру шлунку

Спіральні сходи, якими Зигмунд і Балтазар спускалися вже, здавалося, цілу вічність, були спроєктовані кимось із явно садистськими нахилами та повною зневагою до техніки безпеки. Сходинки були вузькими, слизькими від багатовікового конденсату і мали різну висоту. Деякі з них були заввишки з долоню, а інші вимагали від Зигмунда задирати ногу так високо, що його мантія-мішок тріщала по швах, погрожуючи явити древній темряві його старі, залатані кальсони.
​Темрява тут була іншою. Якщо в Залі Забутих вона просто заважала бачити, то тут вона була відчутною, густою і липкою, як кисіль, зварений із чорнила каракатиці. Багряне полум’я на кінчику пухнастого хвоста Балтазара ледь розсувало цей морок на пару метрів, вихоплюючи з темряви вкриті слизом стіни, на яких пульсували товсті, схожі на вени, чорні лози.
​— Знаєш, — порушив тишу Зигмунд, його голос тремтів і лунав так глухо, ніби він говорив з-під ковдри. — У майстра Тліна була книга про архітектуру підземель. Там писалося, що стародавні будівельники часто робили сходинки різної висоти спеціально, щоб вороги спотикалися в темряві і ламали собі шиї.
​— О, яка неймовірна історична довідка, — саркастично відгукнувся Балтазар, міцніше вчіплюючись кігтиками в комір хлопця. — Я вражений твоєю ерудицією, шмаркачу. А в цій книзі часом не писалося, як нам не стати тими самими ідіотами з поламаними шиями? Бо якщо ти впадеш, я полечу разом з тобою. І повір, якщо я розіб'ю свій демонічний ніс, я змушу твою душу вічно чистити картоплю в казанах Восьмого Кола!
​— Я обережний! — обурився Зигмунд і тієї ж миті наступив на сходинку, яка виявилася покритою товстим шаром якогось мастила.
​Його нога поїхала вперед. Руки інстинктивно злетіли вгору, і хлопець, видавши звук потривоженого гусака («ГАК!»), гепнувся на спину, проїхавши на своїй п'ятій точці три сходинки вниз.
​Тієї ж миті з того місця в стіні, де щойно була голова Зигмунда, з моторошним свистом вилетіло величезне, іржаве лезо у формі півмісяця. Воно зі скреготом врізалося в протилежну стіну, викресавши сніп іскор, і повільно затягнулося назад у приховану щілину.
​Зигмунд сидів на холодній сходинці, кліпаючи очима. Його серце билося з такою швидкістю, що загрожувало зламати ребра.
​Балтазар, якого під час падіння підкинуло в повітря, приземлився Зигмунду прямо на обличчя, розчепіривши всі чотири лапи. Демон важко дихав. У багряному світлі власного хвоста він побачив, що між його рогами бракує доброго жмутка шерсті — лезо пройшло рівно в міліметрі від його маківки.
​— Ти... ти... незграбний шматок м'яса! — засичав Балтазар, злізаючи з обличчя Зига і нервово обмацуючи свою зачіску. — Ця штука ледь не зробила мені безкоштовну лоботомію! Мій ідеальний демонічний проділ! Він знищений!
​— Зате ми живі! — пискнув Зигмунд, обмацуючи свою шию, щоб переконатися, що голова все ще прикріплена до тіла. — Моя вроджена незграбність врятувала нас! Це була тактична зміна позиції!
​— Якщо твоя «тактична зміна позиції» ще раз призведе до того, що я ледь не втрачу голову, я сам перегризу тобі сонну артерію, — прогарчав Балтазар, підпалюючи нову сигару (попередня була безнадійно розчавлена під час падіння). — Вставай і йди далі. І бажано, щоб ти спотикався не так високо.
​Вони продовжили спуск. З кожним десятком метрів температура підвищувалася, але це не було приємне тепло. Це було вологе, задушливе тепло, схоже на дихання хворої тварини. Повітря просочилося запахом гнилих грибів, озону та чогось солодкувато-нудотного.
​Ритмічне чавкання, яке вони чули раніше, ставало дедалі гучнішим. Воно вже не лунало звідкись здалеку, а вібрувало прямо в стінах, передаючись через камінь до кісток Зигмунда.
​— Балтазаре, — пошепки запитав хлопець, витираючи піт з лоба краєм брудного рукава. — Цей Ліч казав про Пожирача Тіней. Хто це такий? Це щось на кшталт гігантської молі, яка їсть темний одяг?
​Балтазар випустив дим через ніздрі.
— Якби ж то, шмаркачу. Якби ж то. Пожирач Тіней, або мовою демонів «Умбра-Глот», це створіння, яке не має фізичного тіла в нашому розумінні. Це згусток чистого, концентрованого голоду, який живиться концепціями. А конкретно — концепцією твоєї тіні.
​— Але ж тінь — це просто відсутність світла! Як її можна з'їсти? — здивувався Зигмунд, на мить забувши про страх перед лицем такої антинаукової нісенітниці.
​— Ти мислиш як смертний бовдур, — поблажливо фиркнув демон. — У магічному світі тінь — це якір. Це те, що прив'язує твою душу до фізичного світу. Це твій метафізичний відбиток. Якщо Пожирач відірве і зжере твою тінь, твоє тіло перетвориться на порожню оболонку. Ти не помреш фізично, але станеш просто безвольним шматком м'яса, не здатним ні відчувати, ні думати. Ідеальним добривом для місцевих грибів.
​Зигмунд судомно ковтнув слину. Він інстинктивно подивився під ноги, перевіряючи, чи його тінь, яку відкидав червоний вогник Балтазара, все ще на місці. Вона була там — довга, тремтяча і жалюгідна, точнісінько як і її власник.
​Сходи нарешті закінчилися. Вони вийшли у величезну, абсолютно круглу печеру. Стеля губилася у високості, а підлога була вкрита не каменем, а чимось чорним, глянцевим і злегка м'яким, схожим на застиглу смолу. Світло хвоста Балтазара тут поводилося дивно: воно не розсіювалося, а ніби всмоктувалося в стіни і підлогу, через що радіус видимості скоротився до жалюгідних двох метрів.
​Тут панувала ідеальна, абсолютна тиша. Чавкання припинилося тієї ж миті, коли Зигмунд ступив на глянцеву підлогу.
​— Мені це не подобається, — прошепотів хлопець, зупиняючись. — Тут занадто тихо.
​— Геніальне спостереження, Архімаже, — пробурмотів Балтазар. Він сидів на плечі дуже смирно, його вуха нервово сіпалися. — Це Лігво. Не роби різких рухів. Якщо пощастить, він спить, обіжравшись якоюсь нещасною експедицією гномів.
​Але удача, як Зигмунд вже встиг переконатися за своє коротке і наповнене провалами життя, була дамою примхливою і явно надавала перевагу іншим кавалерам.
​Підлога під ними раптом невловимо здригнулася. Глянцева чорна поверхня попереду почала втрачати свою твердість. Вона пішла брижами, як вода від кинутого каменя, і з неї почало щось підніматися.
​Це не мало фіксованої форми. Це був двовимірний силует, вирізаний з абсолютної порожнечі, який розтягувався в тривимірному просторі. Воно виросло на добрих п'ять метрів у висоту, нагадуючи каптур гігантської кобри, зроблений з чорної діри. Там, де мало б бути обличчя, з'явилися дві щілини, що світилися блідим, хворобливо-фіолетовим світлом. Звідти ж, з центру цієї плоскої маси, розкрилася паща — або, радше, розрив у реальності, обрамлений чимось схожим на срібні нитки-зуби.
​Температура миттєво впала до мінусової, але Зигмунд цього разу не замерз. Він відчув, як з нього витягують тепло, надію і бажання жити.
​Монстр не заревів. Натомість у голові Зигмунда і Балтазара пролунав голос. Він був несподівано оксамитовим, глибоким і надзвичайно ввічливим. Так міг би говорити аристократ-дегустатор на виставці рідкісних вин.
​«О... яка приємна несподіванка,» — промуркотів голос Пожирача Тіней, вібруючи в кожній клітинці тіла Зигмунда. «Зазвичай у цю пору століття до мене заходять лише сухі, жилаві шукачі пригод з присмаком сталі та дешевого елю. Їхні тіні такі жорсткі... А тут... що за букет!»
​Фігура схилилася ближче, ніби принюхуючись до аури Зигмунда.
​«Хм-м-м... Я відчуваю нотки юнацького максималізму, базовий букет чистого, нерозбавленого жаху і... о, як цікаво... стійкий аромат прострочених спецій та маринованих овочів. Досить пікантно. А що це за пухнастий гарнір на твоєму плечі?»
​— Я тобі не гарнір, переросток-камбала! — не витримав Балтазар, хоча його хвіст зрадницьки тремтів. — Я вищий демон перехресть! Торкнешся мене, і Рада Безодні подасть на тебе таку скаргу, що ти до кінця вічності будеш виплачувати штрафи!
​Пожирач ледь помітно засміявся, і цей сміх нагадав шелест тисячі мертвих сторінок.
​«Демон у тілі білки. Який вишуканий абсурд. Ваша тінь, пане демоне, надто гірка для мого смаку. Вона пахне сіркою та бюрократією. Ні, мене цікавить основна страва.» Фіолетові очі-щілини сфокусувалися на Зигмунді.
​«Юначе, дозвольте мені запропонувати вам угоду. Ви віддаєте мені свою тінь добровільно. Це буде безболісно. Ви просто відчуєте легку порожнечу... назавжди. Натомість я дозволю вашій пухнастій прикрасі піти неушкодженою.»
​— Він не погодиться! — швидко вигукнув Балтазар, смикаючи Зигмунда за вухо. — Правда ж, Зигу? Ти не продаси свою душу за життя якоїсь... хоч і дуже красивої та могутньої білки?! Ми будемо битися!
​Зигмунд був настільки наляканий, що його мозок перейшов у режим короткого замикання. Битися? Чим? Рожевої крейди більше не було — він пожертвував нею монстру-смітнику. Універсальний Ґудзик Безмежного Номіналу залишився у Ліча. Що в нього ще було?
​Хлопець почав гарячково ляпати себе по кишенях.
​— Е-е-е... шановний пане Морок, — затинаючись, промовив Зигмунд, намагаючись використати інтонацію, якою зазвичай заспокоював розлючених клієнтів в антикварній крамниці (особливо тих, чиї куплені чайники починали співати сороміцькі пісні о третій ночі). — Може, ми знайдемо компроміс? Тінь мені самому ще потрібна. Я без неї буду виглядати... не солідно для майбутнього Архімага. Але у мене є інші, не менш цінні речі!
​Зигмунд витягнув з лівої кишені щось чорне, засохле і тверде, як камінь.
​— Ось! Це... е-е-е... священний коржик орків! Йому триста років! Дуже поживний! Його тінь, напевно, смакує як найкращий стейк!
​Пожирач Тіней мовчав кілька секунд. Здавалося, навіть стародавнє зло потребує часу, щоб осмислити такий рівень нахабства.
​«Священний коржик?» — перепитав монстр, і в його бархатистому голосі прорізалися сталеві нотки. «Ти пропонуєш мені... старий пряник, яким можна забивати цвяхи? Мені, тому, хто поглинув тіні королів і драконів?!»
​Тінь Пожирача раптово розширилася, заповнюючи майже всю печеру. Фіолетові очі спалахнули сліпуче яскраво.
​«Перемовини завершено. Я візьму твою тінь силою. І почну я... з самих низів!»
​З підлоги, прямо з-під ніг Зигмунда, вистрілили дві плоскі, чорні щупальця, що нагадували стрічки темряви. Вони блискавично обвили щиколотки хлопця і міцно приклеїлися до його тіні, що падала на землю.
​Зигмунд відчув різкий, крижаний ривок, ніби хтось намагався стягнути з нього не просто одяг, а саму шкіру. Його тінь почала деформуватися, відтягуючись у бік пащі монстра.
​— А-а-а! Відчепися! — заволав хлопець, відчайдушно махаючи руками. — Балтазаре, роби щось!
​— Читаю закляття моральної підтримки! — пропищав демон, вчепившись у волосся Зига. — Ти впораєшся! Я в тебе вірю! (Десь глибоко в душі!).
​Щупальця Пожирача потягнули сильніше. Монстр роззявив свою пащу-розрив, готуючись втягнути в себе перший, найсмачніший шматок тіні, який відповідав ступням Зигмунда.
​«Зараз ми скуштуємо фундамент твоєї душі...» — мрійливо промуркотів Пожирач, і темрява торкнулася взуття хлопця.
​Тут варто зробити невеликий ліричний відступ щодо гардероба Зигмунда. Майстер Тлін ніколи не платив йому грошима, тому одяг хлопця складався з того, що клієнти забували або викидали біля крамниці. Його чоботи були на три розміри більші, діряві і трималися на чесному слові та магічній синій ізоляційній стрічці.
​Але головним елементом були шкарпетки. Зигмунд вважав їх щасливими. Він надів їх три місяці тому на свято Великого Ріпи і з тих пір не знімав, щиро вірячи, що вони приносять йому удачу в магії (хоча практика показувала зворотне). За ці місяці шкарпетки набули власної волі, щільності кевлару і запаху, який міг би використовуватися як біологічна зброя масового ураження в гном'ячих війнах.
​Щупальце Пожирача Тіней, що складалося з найтоншої, найчутливішої метафізичної матерії, вп'ялося в тінь від чобіт Зигмунда і спробувало втягнути її в себе. Разом із тінню воно втягнуло концептуальну суть того, що відкидало цю тінь. А саме — суть Зигмундових шкарпеток.
​Монстр завмер.
​Процес поглинання раптово зупинився. Фіолетові очі Пожирача здивовано закліпали.
​По величезній чорній фігурі пройшла дрібна, мерзенна вібрація. Паща монстра повільно закрилася, а потім відкрилася знову, але цього разу не для того, щоб кусати.
​Зсередини Пожирача Тіней вирвався звук, який важко описати словами. Це був звук, з яким гігантська космічна істота намагається викашляти цілу галактику, зроблену з тухлої капусти.
​«ХЕ-Е-Е-Е-ЕК!» Голос монстра втратив всю свою аристократичність. Він став високим, істеричним і дуже, дуже нудотним.
​«ЩО... ЩО ЦЕ ТАКЕ?!» — заревів Пожирач Тіней, відсахуючись назад і відпускаючи тінь Зигмунда. Чорні стрічки щупалець почали дико звиватися в повітрі, намагаючись струсити з себе невидимий бруд. «ВОНО ПЕЧЕ! МОЄ ЕФІРНЕ ТІЛО! ВОНО ПАХНЕ ТАК, НІБИ СОТНЯ ГОБЛІНІВ ПОМЕРЛА В ЧАНІ З СИРОМ З ПЛІСНЯВОЮ!»
​Зигмунд, який вже готувався стати безмозклим овочем, впав на коліна, важко дихаючи. Його тінь з гумовим звуком «шльоп» повернулася на місце.
​— Мої... мої щасливі шкарпетки... — прошепотів хлопець, дивлячись на свої діряві чоботи з сумішшю шоку і благоговіння. — Вони спрацювали. Я ж казав, що вони магічні!
​Балтазар, який сидів на голові Зига, затиснув ніс обома передніми лапками.
— Свята Безодня... — прогнугнявив демон. — Ти отруїв Пожирача Тіней смородом власних ніг! Ти перетворив його вишукану метафізичну трапезу на отруєння в найдешевшій забігайлівці для тролів! Це... це так огидно, що я навіть починаю тебе поважати!
​«БУЕ-Е-Е-Е-Е-Е!» — пролунало з боку монстра.
​Пожирач Тіней склався навпіл. Його двовимірне тіло почало пузиритися і викидати з себе шматки напівперетравлених тіней — якихось сірих птахів, лицарські шоломи і навіть одну тінь дуже здивованої корови. Древнє зло страждало від найжорстокішого нападу шлункового (чи ефірного) розладу за всю історію свого існування.
​«ЗАБИРАЙСЯ!» — волав монстр, корчачись на чорній підлозі печери. Його оксамитовий голос тепер нагадував виск свині, яку затисли в дверях. «ЗАБЕРИ СВОЇ МЕРЗОТНІ КІНЦІВКИ З МОГО ДОМУ! Я НАВІТЬ ЗАПЛАЧУ ТОБІ, ТІЛЬКИ ПІДІТЬ ЗВІДСИ!»
​На підлогу поруч із Зигмундом з дзвоном впало кілька чорних, гладких каменів, що світилися зсередини — кристалів чистої темряви, неймовірно рідкісних і дорогих магічних інгредієнтів.
​— Зигу, хапай каміння і валимо, поки він не вирішив провітрити приміщення! — скомандував Балтазар. — Отам, праворуч, я бачу прохід!
​Зигмунд, не чекаючи другого запрошення, згріб кристали в кишеню (вони були холодними як лід і трохи поколювали пальці), схопився на ноги і побіг туди, куди вказував хвіст білки-демона.
​У стіні печери дійсно зяяв вузький отвір, більше схожий на природну тріщину, ніж на двері. Хлопець втиснувся туди боком, роздираючи мантію ще більше, і проштовхнувся всередину.
​Позаду, з круглої печери, лунали стогони Пожирача Тіней, який продовжував вивергати з себе залишки чужих тіней, проклинаючи той день, коли він вирішив урізноманітнити свою дієту немитими магами-початківцями.
​Вони бігли по вузькому тунелю кілька хвилин, поки крики монстра не стихли зовсім. Тунель ішов різко вгору, і повітря тут ставало дивним. Сморід Катакомб кудись зник, поступившись місцем свіжому, земляному запаху з нотками... соснової хвої?
​Зигмунд зупинився, переводячи подих. Його легені горіли, а коліна тряслися від адреналіну.
​— Ми... ми відбилися від стародавнього жаху... шкарпетками, — прохрипів хлопець, спираючись на кам'яну стіну. На його обличчі з'явилася божевільна, щаслива посмішка. — Балтазаре, я геній! Я винайшов новий напрямок бойової магії! Біохімічний захист аури!
​Балтазар сплигнув на землю, обтрусив шерсть і підпалив нову сигару. У тьмяному світлі його очі блиснули сарказмом.
​— Не лести собі, смердючко, — відповів демон. — Ти просто настільки знехтував особистою гігієною, що став токсичним навіть для потойбічних сил. Але визнаю: це було епічно. Глянь-но на свої трофеї.
​Зигмунд дістав з кишені чорні кристали. Їх було три. Вони пульсували м'яким, заспокійливим світлом, і від їхнього холоду втомлені долоні хлопця перестали тремтіти.
​— Це Тіньові Перлини, — з повагою вимовив Балтазар, розглядаючи камені. — Вони коштують статок. І містять чисту магічну енергію. Здається, твоя подорож починає приносити дивіденди.
​Раптом з іншого кінця тунелю повіяло прохолодним вітерцем. Вітерець приніс із собою звук, який абсолютно не вписувався в картину стародавніх, наповнених нежиттю підземель. Це був веселий передзвін дзвіночків, цвірінькання невидимих пташок і тихе, радісне бурмотіння, схоже на пісню гномів, які йдуть у паб після зміни.
​— Що це ще за оптимізм посеред пекла? — підозріло примружився демон.
​Світло наприкінці тунелю не було багряним, зеленим або чорним. Воно було м'яким, теплим і золотистим, наче сонячні промені, що пробиваються крізь листя.
​— Не знаю, — знизав плечима Зигмунд, ховаючи кристали. Його настрій раптово покращився. — Але це звучить значно краще, ніж Лічі чи монстри зі шлунковими розладами. Пішли подивимось!
​Вони рушили назустріч світлу. Зигмунд йшов попереду, сповнений новознайденої (і абсолютно безпідставної) впевненості у власних силах, а Балтазар їхав на його плечі, скептично покурюючи сигару і подумки готуючись до того, що цей «світлий і оптимістичний» сюрприз виявиться найгіршим із усіх попередніх. Бо в підземеллях Гларіона нічого хорошого не дзвенить дзвіночками просто так.