Глава 1
Порятунок — найкраща гостинність
Розпрощавшись з Орестом, Аделя рушила в сторону до будинку, про який їй розказав Орест. Його чуття ще жодного разу їх не підводило, тому вона довіряла йому повністю. А як інакше, адже з-поміж усіх чоловіків, вона обрала саме його, а без довіри будувати родину важко.
Дорога до будинку справді не була довгою. Аделя вийшла на доріжку, яка, скоріше за все вела до будинку. Ще навіть не вийшовши із зарослів, дівчина здивувалась всій величі цього дерев’яного будинку. Кілька поверхів, блакитні ставні, дах із витесаних дошок — типова хата для цих країв. Важко уявити, що ця будівля, яка створена, для великої сім’ї та різноманітних родичів цієї сім’ї, стояла самотня, без власників. «Що могло статись, що господарі покинули цей прекрасний маєток. Може вони просто всі виїхали? Але ж якісь служники мали залишитись на господарстві... Хоча, яке тут господарство. І якби тут хтось залишився, Орест би їх відчув.» - розмірковувала Аделя все ближче підходячи до будинку, та виходячи із лісових зарослів. І тут, її погляду відкрилось, те, що перед цим вдало приховувалось лісом.
У будинку було всього лиш два поверхи, він все ще був величним, але не громіздким, а вся справа була в тому, що він розташовувався на підпірках, адже сам будинок стояв на озері. Це достатньо дивне розташування для їх лісистого регіона. Адже всі знають, що це не надійне розташування. Весною вода підіймається, літом, може залити всю городину і залишишся без врожаю, зимою, то взагалі просто небезпечно... Кому прийшло в голову ставити хату аж так, невже іншого місця немає? «Не дивно, що власники її покинули. Хто б захотів так жити?».
Раптом, думки Аделі перервав жіночий сміх, і з водойми, до якої вона підходила вигулькнуло жіноче лице, руді пасма прикривали яскраво зелені очі, що сміялись разом з усмішкою. За ним з’явилось ще одне бліде лице, його обрамляло контрастне чорне волосся, яке підсилювало ефект блідості, але так само зелені очі, які на перший погляд не виражали ні краплі злості. Лише сміх, заразний, грайливий сміх. Та ще одне, третє обличчя, з білявим, як у самої Аделі волоссям і знову ті самі зелені очі, здавалось, теплі, але Аделя знала, що вони означають: небезпеку.
«Русалки» - крижані думки стиснули дівчині голову.
- Привіт, красуне! Що ти тут забула? Ходи з нами пограєшся! — дівчата замахали до неї руками, припрошуючи наче до танцю. Життєво загрозливого танцю. Останнього в теплому тілі. Їхні голоси звучали наче з водойми. Це було закономірно для них. Як відомо, русалки — це жінки, які загинули неприродною смертю, до сватання, нехрещеними або на водоймі та перетворились на духів, які не можуть перейти до потойбічного світу. Зазвичай, вони приносили користь на полях, підтримували родючість землі в період посіву. Але зараз була якраз та пора, коли русалки вже встигли прокинутись, але до періоду обробки землі, ще трохи залишалось часу, тому вони розважались як могли, як знали. І от зараз, до їхніх розваг потрапила така люба іграшка. Молода дівчина. Ще й з малям.
Аделя й рада була втекти, та її тіло наче обтяжило, і вона вже не могла поворухнутись.
«Я ще зможу втекти! Я не підійшла до них достатньо близько! В мене ще є всі шанси. — Вона притиснула згорток, в якому крутилась Соломія, наче відчуваючи небезпеку, ближче до себе. — Ми ще маємо всі шанси. Зараз хутко розвернусь, і врятую нас обох.» - думки неслись в голові зі швидкістю, яка різко контрастувала з тілом Аделі, яке зовсім не хотіло її слухатись і відмовлялось рухатись в сторону спасіння.
- Красунечко, чого ти там завмерла! Ходи до нас! З нами весело! Пограємось! Тобі сподобається! — русалки хихотіли. Вони вже відчували, що дівчина під їхньої владою. Відчували присмак гри, який для людей зазвичай виявлявся смертельним.
Усупереч всім раціональним бажанням Аделі, вона почала йти, але зовсім в іншому напрямку. Дівчина втратила контроль над тілом. Голова та думки в ній, ще поки належали їй, але тіло, тіло вже було не її. Вже не в змозі покликати на допомогу, адже горло стиснуло крижаними коліщатами жаху, вона крутилась в пошуках хоч якогось спасіння, визираючи, якщо не коханого, що мав врятувати її, то хоча б в пошуках чогось гострого, щоб вколоти та відлякати цих блідих веселушок.
Чи то голова так працювала, чи справді порятунку не було, але Аделі нічого не падало до зору. І вона вже бачила край дерев’яного виступу, за яким слідувала лише темна від нічної пори водойма.
«Соломія, ні, будь ласка, не губіть хоч її! Вона ще така маленька! Орест встигне! Він врятує нас. Коханий, де ж ти!»
Цей момент завжди є цікавим з точки зору будь-якого спостерігача, але не учасника. Ви зустрінете його опис в різноманітних оповідках, різних байках: про те, як час завмирає і ти наче спостерігаєш за собою збоку, але вже нічого вдіяти не можеш. Ще один крок, і над двома теплими тілами, зійшлась, закриваючи їх від іншого світу, водойма. Крижане середовище, яке не давало змоги поворухнутись та жіночий сміх, який лунав тепер зовсім поруч і все ще наче з-під води.
Аделя не встигла злякатись або усвідомити те, що з нею відбулось, як її за плечі боляче схопили міцні руки і потягнули на гору, до повітря, до життя. Вона міцніше притулила до себе Соломійку, лише зовсім здалеку усвідомлюючи, якої небезпеки вони тільки що змогли уникнути. Велика тінь, більша за неї в кілька разів, тримала міцно її за плечі та опустила поруч з собою на невеличку дерев’яну пристань.
- А ну, геть звідси! Киш додому! Ви що не бачите, що вона з малою дитиною? Підіть пошукайте нову забавку. — оточуючий світ ще мерехтів в Аделі перед очима і голос, який лунав зовсім поруч, вона чула наче здалеку.
- Дядько Петро, не сваріться! Ми більше так не будемо! — як маленькі діти, навперебій одна одній захихотіли русалки. Шубовснули з головою у воду, і тільки слід після себе залишили, який колами розходився далі по озеру, заспокоюючись та прибираючи будь-яку згадку про події, які тільки що відбулись.