Розділ 7 Кана

Розділ 7. Кана

Знаєте це відчуття, коли робочий день ще не почався, а ти вже в самому потоці? Прийшла сьогодні на роботу за дві години до початку, щоб без поспіху впорядкувати думки та плани. Кава, м’яке крісло, улюблений плейлист — ідеальний рецепт продуктивного ранку. Я так захопилася розкладом на тиждень, що ледь не забула про все на світі, повністю розчинившись у цій ранковій тиші.

Під тихі мелодії, яким я мимоволі підспівувала, робота йшла напрочуд легко. Я зовсім занурилася в папери, і час пролетів абсолютно непомітно, аж поки тишу не розірвав звук будильника. Це був мій «маячок», який я спеціально поставила за 30 хвилин до першого уроку. Потрібно було встигнути занести папери до директора: зараз головне попередити про плани заздалегідь, а підписану згоду заберу вже пізніше.

Тепер останні приготування: забігти за матеріалами, перевірити кабінет і остаточно налаштуватися на урок. Люблю, коли день починається так натхненно!

Перший урок пролетів майже непомітно.

Після нього школа швидко наповнилася звичним шумом: учні поспішали коридорами, хтось сперечався про закляття, а з тренувального залу долинали приглушені спалахи магії.

Я повернулася до свого кабінету, щоб підготувати матеріали до наступного заняття.

Папери вже були узгоджені, план занять готовий, залишалося лише трохи все впорядкувати. Саме тоді у двері постукали, і, так і не почувши відповіді, увійшли.

На порозі стояв Лі, який стискав та розтискав пальці на своїх руках. Я жестом запросила його пройти. Він мовчки переступив поріг і вмостився у кріслі, ніби ми й не переривали нашу бесіду ні на секунду.

— Я так зрозуміла, причина твого візиту це твій племінник Дейв і його витівка, так?

— Ти як завжди, розумієш все з півслова, — усміхаючись своєю фірмою усмішкою промовляв він. — Так, саме так. Де ця розбишака? І чи варто мені з ним провести профілактичну розмову? 

— Хоч я вважаю, що це було ризиковано, але не настільки щоб потрібно було карати. До того ж я вже з ними поговорила, — сказала, перегортаючи сторінку конспекту.

Лі знову підвівся і тепер стояв біля вікна мого кабінету, виглядаючи так, ніби його це зовсім не турбувало.

— Добре, — відповів він. — Це чудово що все обійшлось, але профілактику я йому все таки влаштую.

Тільки-но він договорив, як вогонь у світильниках на стінах різко смикнувся і зблід, перетворюючись на мертве синювате марево. Температура в кабінеті впала так швидко, що з рота вилетіла легка пара.

Я заціпеніла, дивлячись на стіну за спиною Лі. Там, де мала бути його тінь, поповзла інша, трохи довша, викривлена, з неприродно гострими обрисами. Вона не повторювала його рухів, а повільно тягнулася до мого столу, залишаючи на підлозі іній.

— Ти це бачиш? — прошепотіла я, сильніше стиснувши краї конспекту.

Лі різко обернувся, але тінь миттєво щезла, ніби її й не було. Лише на тому місці, де вона щойно «стояла», лишився слабкий запах старого пергаменту, такого самого, як у кабінеті зниклого професора.

— І часто у тебе такі гості? — Тихо спитав Лі, дивлячись у темряву за склом.

Я лише закотила очі на цю фразу, і знову перевела погляд там де з’явилася та тінь. 

Фіо не з'явився, отже, ця тінь не несла загрози, лише мала щось роздобути. Тобто, це був розвідник, але що саме він хотів та шукав не відомо.

— О, мені казав Фіо, що у вас хтось зник…

Фіо-о-о, ну язиката феська.

 — …Здається це був той самий викладач, якого ти заміняєш, можливо це якось пов’язано, — промовив Лі, задумливо торкаючись корінця старої книги.

— Моживо, але я не маю жодного уявлення хто він такий, — промовила я, обводячи поглядом ряди книжкових полиць. — Тільки те, що мені довелося терміново його замінити після того, як він зник. Ну, і його ім’я, яке, я бачила лише мигцем у наказі.

— Директор був небагатослівним: «Викладач Аерін більше не виконує свої обов'язки». І все. Жодних пояснень, куди може подітися людина посеред навчального року? — Слова вампіра я чула крізь вату, як тільки почула це ім’я.

Аерін? Аерін? Аерін?!

Чому це ім’я мені таке знайоме? Точно! Авжеж, як я могла забути!?

Лі схрестив руки на грудях та затих, задумавшись.

Весь мій світ звузився до хаотичного стосу паперів на столі, який я почала переривати з гарячковою швидкістю. Пальці тремтіли, чіпляючись за шорсткі краї пергаментів та бланків. Мені потрібен був той клятий лист призначення.

Нарешті з-під важкого фоліанта вислизнув аркуш із гербом школи. Очі впилися в каліграфічні рядки.

«Викладач історії — Аерін Вейл».

Кров відхлинула від обличчя. Перед очима попливли спогади про ту саму нараду, де все здавалося таким офіційним і нудним. Мою першу догану від того противного старигана. Чоловік, який пійшов та втішив мене. Його спокійний голос, ідеальна постава і той занадто проникливий погляд, який змусив мене зніяковіти. Він представився просто викладачем, і я, засліплена власною невпевненістю в другий робочий день, навіть не перевірила його прізвище.

Він не просто познайомився зі мною. Він вивчав ту, хто займе його місце.

— А ще це той, хто нагло закидав мене роботою! Це він, — видихнула я, стискаючи папір так сильно, що він жалібно хруснув. — Той чоловік на нараді... історик. Це і був Аерін.

Я була зла, не тому, що Аерін зник і відповідальність лягла на мене. Ні. Це тому, що він не попередив мене про інші нюанси та не сказав, що він (здається) взяв відпустку і на який час не відомо.

Поки я шукала причину вчинку викладача, повітря на мить здригнулося, а підлога затремтіла. 

Етерій на моїй руці видав сигнал тривоги. Я на мить завмерла, опускаючи погляд.

Тонка срібна смуга, вплетена в захисне плетіння, ледь помітно світилася зсередини, пульсуючи нерівним, тривожним світлом. Я повільно стиснула руку, прислухаючись.