Розділ 2

Місяць заплутався у хмарах, намагаючись не наштрикнутися на шпилі білого палацу, неначе врослого у скалу. Одна його стіна була продовженням урвища. Десь там, далеко внизу, розбивалися об скелі чорні хвилі.

Палац був виточений з блідого каменя, схожого на кістку. Велетенський, немов ціле місто, він не мав брами і намагався піднестися до неба, обійнятися з ним, злитися у смертоносній пристрасті. Не вірилося, що подібне могли створити людські руки.

Золотоволоса жінка відійшла від незаскленого вікна, по краю якого вигиналася ліпнина. Тільки золото її волосся виявилось тьмяним, як і місяць, як й очі, сірі з бузковим полиском. Жінка була вбрана у довгу блакитну сукню, прикрашену золотим шиттям й вишуканим мініатюрним птахом на ланцюжкові. Горда пташка з жорстокими очима засинала на пишних грудях, укрита довгим хвилястим волоссям.

– Пробачте мені мою сміливість, кадіро Іврайно, я багато років вас знаю, – мовила чорнява служниця, вбрана у майже прозорі спідницю й безрукавку, які відливали жовтогарячим. – Нащо вам їхати з Ірнану? Це небезпечно! І врешті-решт...

– Коли я дозволяла тобі про таке говорити? – із кригою в голосі запитала білявка, зробивши поривчастий рух рукою.

Невидима сила підняла служницю з колін і штовхнула так, що жінка, підмітаючи підлогу довгим темним волоссям, вдарилась об ніжку широкого ліжка.

– У тебе ніколи не було дітей, та, мабуть, уже й не буде, – запевнила Іврайна. – Минуло стільки місяців відтоді, як моя дочка відправилась у варварську країну за морем. І жодної звістки за весь цей час!

Жінка простягла руку служниці, допомагаючи підвестися, і вказала на повну фіолетового вогню кулю, що зависла між стелею і підлогою. Хвилясті промені з’єднали кулю, долоню чаклунки і тіло служниці. Синець на плечі чорнявої зник.

– Я просто не можу діяти інакше, – сумно промовила Іврайна, а сама подумала: – "Коли б мені її докликатись!"

Місяць обережно знаходив шлях серед гострих шпилів, схожих на гарно відточені кинджали. Темне море жадібно пило його віддзеркалене світло.

***

Ходейна прокинулася разом зі світанком. Золоті промені падали на підлогу трикутниками вітражу її спальні, утворюючи загадковий тайнопис майбутнього. Рука майже не боліла, але принцеса все одно вдягла кігтики-прикраси, щоб уникнути зайвих запитань.

Вона довго вибирала сукню на сьогодні, зупинившись на мереживній, що мала вигляд морської піни після шторму. Розчесала волосся перед великим дзеркалом, вставленим із внутрішньої сторони дверцят шафи. Жінка залишилася задоволеною, лише підмалювавши очі синіми стрілками, зробивши вуста червоними та жаданими. Зостався останній штрих.

Коробочка була маленька, чорна, витесана з мармуру. Ідеальне правильне коло прикрашало накривку. Блакитна суміш наповнювала коробочку до країв. Духмян сповнив кімнату. Від нього паморочилася голова.

Принцеса змастила зап’ястки та ямочку на шиї й поспішила закрити коробочку, бо ледве трималася на ногах. Ще раз прочитала записку, перш ніж спалити її на догораючій свічці.

"Підмішай своєму обранцю хоч крихту цієї речовини, і він почне шукати її всюди, втратить без неї сон і радість життя. Коли тебе огортатиме цей аромат, він ні про що інше не думатиме".

Папірець згорів у миттєвому спалаху.

Ходейна вирішила спуститися в сад, щоб подихати свіжим повітрям. Не подобались їй ці парфуми. Чи як інакше назвати витвір рук Олекса?.. Та іншого шляху не було.

***

Сонце дробилося об скляні стіни вежі, кидаючи на всі боки тисячі промінчиків. Чаклун, вдягнений у коричнево-чорний костюм вільного покрою, вертів у руках золоту корону, то прагнучи начепити її на голову, то долаючи бажання жбурнути на підлогу.

– Я стільки років прожив поряд із тобою, – промовив він, звертаючись до корони, – і навіть не передбачив твоє існування. Я довго думав над тим, як підкорити тебе, а разом і те, чиїм серцем ти є.

Він повільно обвів нігтем смарагд, і камінь залишився на долоні. Корона полетіла геть, забута і непотрібна. Чаклун тримав смарагд, мов найбільшу цінність, а той розгорявся блідим полум’ям, перетворюючи обличчя нового хазяїна на посмертну маску.

– Ти більше не король, Владміре Граньянський!

Мар’єна притулилася до стіни, щоб не наробити шуму своїм здивуванням. Можна попастися, якщо підслуховуєш уперше. І навряд чаклун їй це подарує.

***

Заморська принцеса сиділа на дерев’яній лаві серед ніжних рожевих троянд, коли почула швидкі кроки. Вона підвелася. До лави прямувала дівчина з довгим світло-русявим волоссям. Її пряма сукня майже до п’ят була не на багато темніша за троянди королівського саду.

– Ваша високосте, – дівчина озирнулася, ніби непокоїлася, що її може хтось сторонній почути, а тоді заговорила дуже швидко: – Їдьте звідси! Будьте ласкаві, залиште Данарін і ніколи більше не повертайтеся!

– Але чому? – здивувалася Ходейна, підіймаючись: щось у стривоженому голосі незнайомки її майже переконало.

– Стільки болю навколо вас, стільки проклять із вашим іменем, і кров на вашій сукні... Ніколи не вдягайте чорне!

Дівчина тремтіла, ніби від передбачення лиха, та її голос залишався твердим.