Глава 10.1

- Платоне, це через мене Ви вирішили побратися? Тому що я бажав бачити тебе одруженим? – я тривожно дивлюся на свого чоловіка, а потім на дідуся. Невже нас розкрили?

- Так і є, - видає цей… Хто ж так робить?! А раптом трапиться новий приступ чи щось на кшталт того?

Хвилююся, закусуючи губи, але мовчу.

Раптовий сміх збиває мене з пантелику максимально.

Я просто нічого не розумію.

Дурненька.

Дід сміється гучно та сильно, а ще так радісно та весело.

- Хоч якийсь позитив від моєї клятої болячки! Так, молодятка, розповідайте, коли правнуки підуть? – як підуть? Їм ще народитися треба спочатку. Це ж закони природи!

Боже, Ілоно, про що ти думаєш?! Які правнуки?!

- Скоро, - нахабна харизматична пика навіть не кривиться, бере і з легкістю обманює. – Але це ж не пиріжки ліпити, тут потрібен час, - сказав знавець з ліпки пиріжків і таїнства зачаття.

- Не зволікайте, добряче вночі працюйте, - ну все. Я червона як помідор, геть зашарілася… Коли це мине? Солідна доросла жінка, заміжня, хай йому грець, а все одно не може стриматися.

- Не хвилюйся, дідусю, ми з Ілоною дуже закохані та шалені, правда, мило? – підходить впритул і буквально захоплює мене в полон, міцно обіймаючи лапищами.

Мовчу.

Бо ж шалені, страшне.

А ще хворі на голову.

- Ну то гірко! Гірко! Гірко! – плескає в долоні старий, а за ним охорона, що зібралася в палаті.

Божевільня.

І я – основний пацієнт.

Платон нахиляється… я заплющую очі… І ми зливаємося в яскравому, соковитому, французькому поцілунку.

В мене заніміли від напруги пальці, відібрало мову і закрутило голову.

Приємно… І ніяково.

Руки Платона продовжують рух і зупиняються на моїй дупі, охоплюючи дві половинки долонями.

Притискає.

Я відчуваю характерну чоловічу реакцію.

Боже… За що мені це все?

Стійко терплю, адже ми не лише шалено закохані, а ще й безсоромні та дикі. Не можемо стримати власний тваринний інстинкт і прямо тут демонструємо готовність до тих самих справ, повʼязаних з народженням правнуків.

Поцілунок продовжується, а я намагаюся абстрагуватися та не реагувати.

Дух перехоплює мимоволі, тіло не може відгородитися від відчуттів…

Я його вбʼю.

От прямо конкретно. Палицею. По тих пальцях, що так завзято стискають мою дупку.

А коли одна лапа загребуща перебралася до грудей, я вирішила, що все – еротичний концерт пора закінчувати!

Легко куснула засранця і вуаля – затуманений погляд перед очима.

Ох…

Як же він на мене дивиться…

Як би не глядачі, то я повірила б в свою неперевершеність та владу над чоловіком.

А так…

Посміхаємося і махаємо.

Вбивство залишимо на потім.

- Знаєш, Платоне, - задоволений сценою з фільму для дорослих чоловік щиро посміхається. – Я нарешті можу не переживати за твоє майбутнє. Ти в надійних руках. Так, невісточко? Вдома його чекає батіг за це свавілля? – гигоче. – Ми, Бондарчуки, просто кохаємо так, на всю глибину, звикай, Ілонко, - підморгує.

- Ага. Звикаю, - що мушу казати?

- Вона соромиться, - задоволений собою Платон бісить неймовірно.

- Не задавайся, синку. Порадували ви мене, я зроблю тебе виконуючим обовʼязки президента. Але памʼятай, це заслуга твоєї дружини. Ілоно, не давай йому спуску, щось не так – бий по тімʼячку! – веселиться далі чоловік.

Але вони дивні… І я тепер одна з них.

- По голові не можна, нам ще жити разом, навіщо мені дурник? Я буду по хребту! – увійшла в роль карательки. – І по пальцях, - згадую неслухняні кінцівки чоловіка, що блукали моїм тілом.

- Наша дівчинка! Скільки вогню! Не вбий лише, він нам потрібен живий та в здоровому глузді, - підхоплює гру слів.

- Ви що?! Мене ж посадять! А я надто молода та розумна для таких необдуманих дій! Хіба… Прикопаю в садочку, сліди замету… - хижо посміхаюся.

Боже, що я несу, куди і кому?

- Все? План склали? Я можу втрутитися чи дочекатися фіналізації? – Платон знову таки нахабно та палко обіймає, бісячи мене надмірно.

Це його анонсований прояв ніжності?!

Гад повзучий!

Ще й збочений!

Гади бувають збоченими?..

Ой, знову думки не туди.

- Довіреність зробимо сьогодні, відпускай Ілону, не провокуй дружину, бо тобі ще сьогодні вночі правнуків робити, - похабницькі жарти продовжуються, я стійко терплю, але вже на межі.

- Добре, я відвезу Ілону і повернуся, - все? Невже кінець?!