1.2

За годину Ілмара забезпечили купою різних документів, що підтверджували його повноваження на будь-які випадки, й навіть доправили до центрального міста провінції Саерін – Раймерісу – службовим порталом, аби він не витрачав час на те, щоб дістатись громадського. Там, на диво, колеги з місцевого Магістерію миттю надали йому двомісний циклохід, заряджений на чотири цикли їзди, що мало вистачити, аби дістатись сиротинця, де виховувалась дівчина, потім заїхати за нею до пансіону, в якому місцева влада зняла для неї кімнату, поки вона не почне достатньо заробляти, щоб наймати житло за власні кошти, й повернутись назад.

Транспортний засіб віддалено нагадував невелику відкриту карету з низькою посадкою лише на два сидіння, й місце для багажу. Перед сидіннями було вмонтовано панель, де розміщувався кристал-артефакт, який і керував їздою. Рухався циклохід завдяки магічній «подушці», що м’яко ковзала будь-якою поверхнею. А від веред погоди пасажирів захищав енергетичний кокон: хоч від дощу, хоч від палючого сонця. Від холодного пронизливого вітру, котрий аж завивав – також.

І зараз Ілмар був безмежно вдячний тому винахіднику, що створив цей захист. Він не надто полюбляв бувати у Саеріні в зимовий період. Хіба, на пару днів – насолодитись снігом та місцевими гуляннями на зимові свята. Але цього разу – свята йому явно не світили.

В сиротинці директорка й вихователі мало не навперебій продзижчали йому всі вуха, яка та дівчинка розумниця й талановита, і взагалі – найкраща у світі! Що вже викликало в нього підозри щодо їхньої щирості. От тільки мотиви були незрозумілими.

Про її здібності лиш знизували плечима: нічого особливого, середнього рівня. Трохи стихії крижаних вітрів, оскільки її батько був вихідцем з Тулерісу – світу півночі, де й панують ті крижані вітри. Трохи стихії піщаних вогнів, бо матір дівчини народилась в Іґнеліосі, де панували полум’яні бурі. Як ті двоє знайшли одне одного – лише здогадуватись. І трохи побутової магії.

Проте, саме батько дівчини мав цілительські здібності й, начебто, володів якимись знаннями про магічну лихоманку. Та ланцюжок загадкових смертей, що розпочався двадцять років тому, дотягнувся й до нього, не встигла дівчинка досягти й трирічного віку: він просто не прокинувся одного ранку, як і його дружина. Місцевий некромаг нічого підозрілого не знайшов, або ж не захотів шукати. Тож, в документах записали, що вони самі таким чином позбавили себе життя. Оскільки родичів у них в Амаріані не було, дівчинку відправили у місцевий сиротинець, в якому вона й виховувалась до нинішнього літа.  

Пансіон, де проживала Аереліс Кірон тепер, знаходився на околиці міста посеред невеличкого ліска, що оточував з усіх боків мальовниче озеро, на березі якого будівля й розташувалась. Попри наявність всіх можливих документів, пускати Ілмара всередину не спішили, заявляючи, що вільних місць нема, а всі інші питання можна розібрати з ранку: пізно, мовляв. Лиш після погрозливої тиради про те, які негаразди зазвичай падають на голови тих, хто стає на заваді в працівників Магістерію, його таки пустили всередину й, навіть, хазяйку пансіону покликали.

Висока літня жіночка ретельно вивчила всі його документи, й тільки після цього запросила до кабінету:

– То ви хочете забрати нашу Аереліс? – спитала вона якимось невизначеним тоном – чи то раділа, що дівчинку нарешті прилаштують, чи просто раділа, що сплавить її.

– Ви ж прочитали, – досить роздратовано відповів Ілмар.  

– Так-так! – закивала та. – Уточнюю. Ви ж…, – змовницьки примружила вона очі, – прилаштуєте її в столиці? Вона ж… не повернеться?

На здивований погляд чоловіка, хазяйка пансіону обурено пирхнула:

– Я за дівчинку переживаю! Зичу їй щастя! А що вона знайде в цій холодній провінції?

Ілмар мало повірив у сказане, точніше, не повірив взагалі, і його все більше розбирала цікавість: чому всі навперебій розхвалювали це дівчисько? Щось тут явно було не чисто.

– Проведіть мене до неї, – вирішив перервати потік вихвалянь всіх можливих чеснот Аереліс.

Якщо вірити всьому сказаному, то це не дівчина, а сама святість, котру до рани приклади – затягне в мить, ще не торкнувшись! Йому вже вдавитись хотілось: як з такою спілкуватись?! Страшно й дихнути буде поряд. Зате матуся в такий скарб увіп’ється всіма руками, а не допоможе – то й зубами!

Хазяйка пансіону мало не стрибала через сходинку, біжучи до кімнати дівчини, і весь цей час продовжувала торохкотіти про те, який же той скарб неоціненний! І як вона його просто від серця з кров’ю відриває! Перервала вихваляння лиш біля дверей:

– Ось тут і мешкає наша мила Аереліс!

З горя, що розлучається з таким дивом дивовижним, забула й постукати, рвучко смикнувши ручку на себе й відскочивши в бік. Ілмара врятувала лиш відточена роками реакція. Сахнувшись й собі, він тільки й встиг помітити, як повз нього пролетіло щось чорне й мокре і влетіло просто в обличчя хазяйки пансіону, що спритно сховалась за його спиною.