Розділ 17

- На щастя, нам вдалось зберегти життя вашій дружині та дитині. Проте, потрібно бути обережними, не відомо, чи вдасться нам це наступного разу. - сказала лікар-гінеколог з якимсь неприхованим доріканням в голосі. Вочевидь жінка здогадувалась про причину стресу своєї пацієнтки через, що власне й трапився ризик викидня. 

- Наступного разу не буде. - запевнив не лише її, але й самого себе. - Дякую, лікарю за турботу. - всунув до кишені халата конверта з грошима. - Сподіваюсь цього вистачить, аби добре про них подбати.

Жінка побачивши “подяку” одразу оживилась і навіть всміхнулась. Вона завірила В’ячеслава, щоб не хвилювався за дружину, бо та в надійних руках. 

Чоловік увійшов до окремої палати, де відпочивала Марта. Її бліде обличчя в нього викликало жаль, в серці боляче защеміло, це через його вибрики у неї ледь не стався викидень. В’ячеславові чи не вперше було соромно перед дружиною, щоб там не було поміж них, вона не заслуговувала на таке ставлення. Через його слабкість, через її почуття до нього у них невдовзі з’явиться дитина, нехай не запланована, та однаково бажана та люба серцю. Він сів біля лікарняного ліжка, біляве довге волосся дружини, не слухняно лежало на подушці, розкинувшись в різні боки.

- Лікарка сказала, що з немовлям все гаразд. - поклав на живіт свою теплу долоню. - Зараз головне спокій та свіже повітря.

Марта мовчала, на якусь мить вона подумала, що втратила дитину, тоді вона спіймала себе на думці, що викидень б усе полегшав, бо вже й сама не була впевнена чи хоче жити з чоловіком, який її більше не кохає. В’ячеслав взяв Марту за руку, та була холодна, як лід, і приклав до своїх гарячих губ. Йому було соромно, було ніяково перед матір’ю своїх дітей, з якою разом чимало пережили, перед жінкою, котра попри зради, однаково продовжувала його кохати.

- Ми зможемо все подолати. - сказав, цілуючи долоню, котра почала зігріватись від теплоти його подиху. Гіркі сльози полились з жіночих синіх очей. Витер їх, цілуючи мокрі повіки. - Прости. Я все виправлю. Обіцяю тобі.

Марта стисла силоміць його руку, з неабиякою надією в серці, що так й буде.

***

    Усі Ритині думки були про зустріч з В’ячеславом. Своїм візитом він знову сколихнув її душу й залишив в ній черговий незабутній слід. Ненавиділа себе за свою слабкість, за те, що знову впустила його в своє серце. Після того, як за ним вчергове зачинились двері, розридалась, розтрощила вщент вази та картини, котрі колись розвішувала з бажанням для них з В'ячеславом створити в помешканні домашній затишок. Перевернула все з ніг на голову в квартирі, яку ненавиділа, з якої бажала переїхати куди-небудь, лише б не знаходитися в цих чотирьох стінах, в яких відчувала невимовний холод, в яких сходила з розуму, в яких втрачала себе.

- Про що, чи про кого задумалась? - запитала на перерві Ліза, помітивши відсторонений погляд подруги.

- Слухай, Лізо, можливо ти знаєш когось, хто б здавав неподалік однокімнатну квартиру, недорого? Хоча, боюсь, мені й на неї не вистачить грошей. 

- Так, що вже трапилось? - зрозуміла все з заплаканих очей подружки, коли та поглянула на неї. - Тебе, що вигнав В’ячеслав? Покидьок, награвся і вже стала не потрібна.

- Припини, це не так. - перервала гнів єдиної подруги. - Це моє рішення. Ми з В’ячеславом більше не разом, знаходитись в тій квартирі я не можу. Там все нагадує про нього. - додала сумно, знову готова розплакатись.

- Гаразд, щось придумаємо. До речі, як Ілля, він знає про вас з В’ячеславом?

- Ні, і впевнена, цього йому не потрібно знати.  

- А, як тоді ти йому поясниш свій переїзд?

Рита замислилась, але так ні до чого й не дійшла.

- Щось вигадаю.

Довго не довелось чекати, ввечері хлопець сам зателефонував і запросив Маргариту на побачення. Вони сиділи за столиком в кав’ярні, посьорбуючи капучино, Ілля щось жваво розповідав, але замислена та байдужа до розмов Рита його не чула.

- Про що твої думки, Рито? - легенький поштовх по руці, вивів дівчину з не радісних роздумів. 

Вона поглянула на хлопця, який не розумів, що відбувається. Маргарита була впевнена, що коли Ілля дізнається правду про її стосунки з В’ячеславом, то не прийме цього, і не через те, що був консервативних поглядів, правильним, навіть дещо нудним, а тому, що особиста образа на батька та його молоду коханку не залишила місця об’єктивному мисленню. Проте, діватись не було куди - “байдуже, що буде, скажу все, як є”.

- У мене виникли проблеми з житлом. Ось, думаю, повернутись до гуртожитку.

Ілля звів густі чорні брови, роздумуючи, що такого могло трапитись, через, що Маргарита вимушена переїхати. Проте, не став ні про що запитувати, бо не хотів, аби його здогади підтвердились.

- У мене якраз є товариш, який здає однокімнатку квартирку. Я можу з ним домовитись.

- Дякую, Ілля, та краще буде все-таки повернутись до гуртожитку. “Туди звідки все розпочиналось” - подумала та вголос не сказала. 

***

     За декілька днів Маргарита зайняла місце біля вікна, краєвид якого пригнічував ще більше ніж сама кімнатка. Навпроти стояли смітники в яких щоранку копирсались безхатьки в пошуках їжі, чи ще якогось добра. Рита покинула споглядати за цим сумним видовищем і вирішила піти до кухні, аби поставити чайник, можливо, хоча б кава покращить її паскудний настрій. Проте, наступної миті, вийшовши з кімнати, пошкодувала про своє рішення.

- О, які люди. - з розпростертими руками перед нею стояв Остап. - Таки повернулась. Назавжди, чи доки не знайдеш нового багатенького татка?

- Відстань. - пройшла повз обійми, ледь стримуючись, аби не завалити йому, як слід. 

Хлопець лиш у відповідь зухвало розсміявся.

- Ще зустрінемось, адже діватись тепер тобі немає куди. - прокричав в спину, зловтішаючись.

За навчанням і роботою Маргарита незчулася, як промайнув тиждень. Вона почала потрохи звикати до життя в гуртожитку, нині воно їй не здавалась вже таким жахливим, як до цього. Правду кажуть, що людина звикає до всього. Навіть з Остапом вийшло трохи примиритись, хоча він досі неабияк їй дошкуляв.