Розділ 11

     Вранці не допоміг ні біг, ні холодний душ. Гидко було на душі після скоєного. Якби не діти, В’ячеслав би забрався звідси якомога далі. Марта ж навпаки перебувала в піднесеному настрої, адже в неї з’явився шанс. За сніданком чоловік з усіх сил намагався вдавати безтурботного, тому, аби хоч якось розвіятись, запропонував усім разом з’їздити на базу відпочинку, розважитись. Діти із радістю підхопили батькову ідею, і не гаючи жодної хвилини побігли збирати необхідні речі. Марта допила чай, вона ненавиділа каву через її запах. В’ячеслав цьому завжди дивувався, та сприймав це, як рідкісну особливість дружини. 

- Дякую. - прошепотіла, пригорнувшись до чоловіка.

- За що? - не зрозумів, спробував відсторонитись.

- За ініціативу кудись разом поїхати. 

- Дітям, необхідно змінити умови. - підвівся, подякувавши за сніданок. - Піду збиратись.

Усі навколо втішались останніми літніми днями, денне сонечко все ще зігрівало своїми проміннями, пташиний щебіт тішив людський слух, лиш В’ячеслав весь час був похмурим, бо на душі в нього шкребли кішки. 

Марта насолоджувалась відпочинком в колі сім'ї, бажаючи, аби так було завжди.

- Ангеліно, ти приїхала сюди відпочивати чи весь день сидіти в телефоні? - звернувся до доньки В’ячеслав.

- Відпочивати. В телефоні. На свіжому повітрі. Все як ти хотів. - відповіла, не відриваючись від екрана. 

- Ангеліно, тато має рацію. Йди поплавай. Он, Юліана з води не витягти. - поглянула на сина, який з радістю хлюпався в басейні.

- Так, бо йому 9, а мені 16. - не відступала від свого. - Самі чому не йдете? - зиркнула на батьків.

- А й справді. Йду скупаюсь, заодно малого навчу занурюватись у воду, бо ж досі боїться. 

- Лише обережно. - попрохала Марта, хвилюючись за сина.

В’ячеслав звів чорні брови, дратуючись від надмірної опіки над сином. День за розвагами промайнув доволі швидко, навіть Ангеліна вирішила згодом приєднатись до сім’ї, чим невимовно порадувала батьків. 

- Ще потрібно заїхати в супермаркет. Дещо купити з продуктів. - звернулась Марта до чоловіка по дорозі.

- Як скажеш. - відповів байдуже.

- Ура. - зрадів Юліан, почувши про магазин, а значить можливості отримати нову іграшку.

Візок стрімко заповнювався необхідними товарами, В’ячеслав втомився від цього процесу, тому наприкінці поручив це діло виключно Марті та Ангеліні, яких було не витягти з відділу косметики. Взявши Юліана, попрямували вдвох обирати іграшку та солодощі. Це заняття було куди цікавіше. Свій вибір хлопчик зупинив на крутезному трансформері, який В’ячеслав одразу схвалив. 

- Ходімо тепер по наші улюблені снікерси. - звернувся до сина.

Тут вже хлопців було не витягти. Шоколадні батончики, горішки, різноманітні льодяники заповнювали візок. Марта, як завжди буде не задоволена побаченим і навіть дещо спробує відібрати, бо переконана, що солодощі надзвичайно шкідливі. Набравши досхочу всього, В’ячеслав хотів вже звідси йти, аж раптом застиг на місці, помітивши перед собою Маргариту. Серце пришвидшило серцебиття, йому 48 років, а відчуття досі, немов в прищавого юнака. Вона теж його помітила. Хотіла підбігти, втім суровий погляд В'ячеслава зупинив її. Наступної миті Маргарита помітила білявого хлопчика, одразу здогадавшись, що поруч стоїть його син. Незручний момент для обох, став ще більш напруженим, коли між ними опинилась Марта. Нічого не підозрюючи, жінка почала виказувати своє невдоволення щодо кількості солодощів у візку. В’ячеслав заспокоїв дружину, переконавши її, що цей асортимент вони з Юліаном не збираються одразу з’їсти, а розділятимуть задоволення що найбільше, як пів року. Задовільнившись відповіддю, Марта поспішила на касу. В’ячеслав ще раз поглянув в бік, де щойно стояла Маргарита, втім дівчини там вже не було.

Увесь вечір чоловік не знаходив собі місця, думаючи весь час про Риту. Він повинен поїхати до неї, заспокоїти, втішити, сказати, що досі кохає. Схопивши ключі від машини, поспішив до дверей, та знову зазнав невдачі. Відчувши на собі важкий погляд дружини, обернувся. Він вловив її настрій, та однаково залишатись не збирався. Марту ж накрив справжній розпач.

- Що мені зробити, аби ти залишився? 

- Марто, послухай. - знав, що зробить боляче своїм зізнанням, та не міг зупинитись. - Ця ніч була помилкою. Не варто будувати з цього приводу будь-яких ілюзій. 

Гірко всміхнулась, бо й сама знала, що сподіватись немає на що. Звинувачувала себе, що колись віддалась кар’єрі, не залишивши місця сім’ї. 

- Скільки ти ще збираєшся пробути у Львові? Решту справ я можу і без тебе вирішити. - продовжив, не маючи більше на це сил. - З’їзди з дітьми на море. Це піде тобі на користь.

- А ти? Чи ти забув про нашу домовленість?

- Нічого я не забув. Хоча знаєш, я від усього цього неабияк втомився. Набридло вдавати щасливого, безтурботного.

- Потерпи ще рік, два, нехай в Ангеліни минеться перехідний вік, ти ж бачиш, як вона на все реагує. І Юліан ще малий.

- Так. Так. Я все це знаю. - перебив, знаючи наперед, що скаже дружина. - Не потрібно мені про це нагадувати. Я батько і люблю наших дітей не менше ніж ти. 

***

     Маргарита сиділа на підлозі з пляшкою шампанського, відчуваючи себе повною дурепою. Не виглядав В’ячеслав на в'язня закутого в кайданки. Поки вона тут горювала, він ні про що не думаючи, жив звичним життям з дружиною та дітьми. Побачивши його в супермаркеті відчула ревнощі. Для Маргарити це було нове відчуття, яке їй зовсім не сподобалось, проте, яке залишиться з нею ще надовго. Адже кохала, і відмовлятись від цього чоловіка не збиралась. 

В’ячеслав скористався своїм ключем і увійшов до квартири. Навколо була тиша, він вже подумав, що Маргарити немає, коли почув чиєсь вовтузіння. Не роззуваючись, тихо пройшов до кімнати.

- Маргаритко, дівчинко, що з тобою? - кинувся до коханої. Налякався. Схопив її обличчя в свої долоні. - Поглянь на мене. 

Маргарита підняла повіки, з під яких дивились зелені очі. Він любив колір її очей, схожий до його.