Згадки минулого

Ця пика в мене, мов тригер, одразу викликав давній болючий спогад раннього, понівеченого ним дитинства.

Я знову в дитячому будинку. На мені гарненька яскраво жовта сукенька з великим червоним бантом на поясі, наче бант на подарунковому пакунку. Гарні туфельки під колір, на голові теж червоний бант. Мені тоді було не більше десяти, і я мала вигляд наче лялька з накрученим волоссям зібраний пальмочкою на маківці.

Я крутилася перед дзеркалом, уявляла себе принцесою на балу, наче Попелюшка, якій хрещена мати начаклувала гарне платтячко, а десь на подвір'ї на мене чекає чарівна карета з білими конями.

Вихователі пояснили, що начебто хтось із дорослих хотів зі мною познайомитися, можливо захочуть вдочерити. Я щаслива. В мене випала можливість здобути так давно омріяну родину, справжніх тата й маму.

Потім я пам'ятаю, як їхала в гарній дорогій машині, хоч я і не розбиралася в них, але здогадувалася, що на таких їздять багатії, отже в мене буде багата родина. Хоча яка різниця, хоч якби й бідна, аби в мене були тато й мама.

Потім мене завели у величезний палац, я так сприймала той велетенський маєток.

Мене привели до якогось дядька. Не старий, але й не дуже молодий. Охайно вбраний, мав коротке русяве волосся, і мав зріст наче якийсь велетень, таким я його високим тоді в дитинстві сприйняла. Він надарував мені купу гарних подарунків, про які ми могли тільки мріяти. Він був лагідний, пригощав смаколиками, грався зі мною. Якось я й не звернула уваги, що ми з ним залишилися наодинці тільки вдвох. Хоча які в мене могли бути підозри в мої десять років?

Граючись зміною, він почав мене лоскотати. Якось дивно почав хапати за ще не зрілі груди, якось наче ненавмисно його руки ковзали по моїм трусиками. Я не розуміла що він робить, бо не знала, для чого дорослий дядько міг лізти під спідничку, та згодом моя інтуїція підказала, що то неправильно, так не має бути. Я попросила його, щоб він припинив це робити, що мені це не подобається, але наче навмисне він почав робити навпаки.

Далі почався жах, якого я не хочу згадувати. Намагаюся викидувати ці спогади з голови, гоню їх, але воно переслідує мене майже щоночі, в кошмарах.

Потім я згадала як прокинулася в лікарняній палаті. В мене з рота стирчала якась біла трубка, під вухом пікала якась квадратна коробка, я не могла їх роздивитися, бо перед очима все пливло. Мені було погано, дуже погано. Я хотіла пити, спробувала витягнути трубку, але швидко з'явилася жінка в білому халаті. Вона завадила мені це зробити і я знову провалилася в темряву.

Я довго лежала в лікарні, в мене був довжелезний шрам майже через весь живіт. Мені дуже боліло між ногами й в животі. Я жалкувала що вижила, але я й уявити не могла, яке пекло на мене чекає на все життя.

Довгий час мене качали наркотою, начебто для знеболювання, а як я потім з роками вияснила, для того, щоб зайвого не патякала, щоб мої скарги про те що зі мною сталося сприймали як маячню. Потім я потрапила до психдиспансеру, як я теж здогадалася, бо все ж таки продовжувала розповідати про те що зі мною сталося.

Згодом мене “вилікували”. Я почала удавати, наче то все дійсно було маренням і мене нарешті вже виписали з психушки й перевели до іншого дитбудинку. Змінили прізвище, переписали мені всю історію мого дитинства.

Я жила і марила думкою, що я повинна стати міліціонеркою, знайти мого кривдника та посадити в тюрму. Але час йшов, роки плинули й розум ріс, поки я не потрапила до національної академії внутрішніх справ, я продовжувала жити думкою про помсту.

Я тренувалася, багато тренувалася. Ходила на курси рукопашного бою, тренувалася весь мій вільний час. Так, я вступила до нашої місцевої поліцейкі, закінчила з хорошими відмітками, але коли вже влаштувалася до відділку на Шушенській, я почала розуміти цю реальність, що таких як він, так просто не дістати.

Одного разу, ще в юності, я побачила того самого дядька на екрані телевізора, по новинах. Ця паскуда виявилася ще тією шишкою, якийсь депутат, тепер мені стало все на багато зрозуміліше.

Потрапивши до правоохоронних органів, я почала слідкувати за ним, збирати компромат, щоб цю сволоту таки закрити хоч за щось.

Ковальчук Михайло Богданович. Цілий Мер міста Запоріжжя, на даний час. Жирна рибинка, таку так просто не візьмеш, і ця сволота мене викрив та переграв. Тепер я тут, лежу на холодному брудному бетоні, поряд з ні в чому невинною дівчиною, яка всього лише опинилася не в тому місці й не в той час.