Де я?

 Тіло болить, голова гудить, дихати важко, схоже кілька ребер зламали. Якась смердюча ганчірка на голові. Боже, я що перепила? Та наче ж не бухала, то чому все болить. Тіло заклякло, чомусь лежу на твердій холодній підлозі, пробую поворушитися, руки й ноги зв'язані. Не розумію нічого, що зі мною? Дай-но згадаю. Останнє що я пам'ятаю, це як я йшла з роботи, зайшла в магазина купити пачку пельменів, пляшку кефіру ну і звісно двушку Рогані, тільки щось я не пригадую, щоб я її пила. Та й від неї так здихати не будеш, якщо горілку нею не запивати. А, згадала. щось важке впало на голову, а потім темрява, і нічого. Потім отямилася в якомусь бусику з чоловічками в чорному, спробувала вирватися, та мені тільки боки пом'яли, духопелили суки від душі, тільки пернути й вспіла.

То он воно що! Мене вдарили по голові, зв'язали та кудись відвезли. Так, Асю, схоже в тебе неприємності, і то, м'яко кажучи.

Прислухалася. Тиша. З далеку чутно якесь чоловіче бубоніння. Так, досить валятися, треба діяти. А що можна вдіяти? Треба спробувати руки із-за спини перетягти через ноги на перед, зняти мішок, щоб озирнутися. Пробую просунути зад через руки, добре хоч не від'їла, то б уже могла б тільки пердіти. Ще, ще трохи, важко пролазить, оп, руки вже під колінами, протягую ноги, все. Фух, як же воно все болить! Хоч би ні хто не почув, як я вошкаюсь.

Зняла мішок, нарешті можна вдихнути свіжого повітря. Якесь складське приміщення. Якісь ящики, станки, дошки. Підлога вся всіяна тирсою. То це що, якийсь деревообробний цех? Мабуть, десь за містом, треба обережно прослизнути та дати драпа, ще б знати точно де я, та куди двигатися? Ось тільки спочатку треба розв'язати свої клешні.

Ззовні якась возня почалася. Підповзла до дверей, знову такі ж чоловічки в чорних формах, щось схоже на ОМОНовців, скоріш за все чиїсь найманці. Що то вони вже за мішок тягнуть? Йопта! Та то ж когось ще малого несуть! Бляха! Сюди тягнуть! Що робити? Так, так, я одна, вся бита перебита, не впораюся. Та що там казати, я б і не бита не впоралася. Треба мішок назад натягнути, наче нічого не сталося.

Швидко накручую мотузку на ноги, руки розв'язати не встигла, наділа мішок на голову, лягла на місце й притихла.

Чую, зайшли. Кинули тіло біля мене.

- А це ще ви кого притягли? - чую чийсь голос.

- Кого наказали, того й приперли.

- А кого вам наказали піймати?

- Ну як кого? Ту суку лягаву. Сімакову.

- Так ми її ще вчора ввечері взяли, он лежить тіло.

- Що ти гониш?! Ось вона. - чую тупий звук удару і дівочий стогін.

- Ось дивися! - визвірився і зірвав з моєї голови мішок.

Удаю що досі непритомна.

- Гаразд, дивися теж. - чую, тиша.

Ледь помітно відкриваю очі. Переді мною лежить чорнява дівчина. Якась маленька, худенька, вдягнена була в чорні джинсові штани, світлий піджачок й туфлі на шпильках. Руки й ноги були зв'язані, волосся зібране в хвіст трішки скуйовджене. Придивилася краще, бляха, вона наче моє відображення в дзеркалі, тільки я на собі дорогих ганчірок, а тим паче взуття на каблуках, ніколи не бачила. Куди мені там з моєю зарплатнею. Так, брудною була, і побитою теж. З моєю роботою без битої пики іноді не обходиться. А це тоді хто така?

Я виросла в дитбудинку. Батьків своїх ледь пам'ятаю. Мені було п'ять коли пращурів лишили батьківських прав за пияцтво, але я не пам'ятаю, щоб у мене були сестри чи брати. Можливо нас було двоє при народжені та мамка кинула її в пологовому? Треба розібратися, от тільки ще якось вибратися та витягти її, але як?

- Так, цікаво. І яка з них та що нам потрібна?

- Треба перевірити їхні манатки, при Сімаковій повинна бути ксива.

- Ну ксиву ми не шукали, проте ствол забрали. Отже, та що в піджачку не наша. Ви хоч би документи перевіряли, коли приймали.

- Ми що лягаві, щоб документи питати?! Нам фото вручили, ми по ньому й брали. І знайшли ми її неподалік сміттярки. Провели її трішки в тихе місце не помітно, ну щоб зовсім не нахабніти.Та й відбивалася вона не гірше за Мілу Йовович, довелося шокером угомонити.

Полізли нишпорити її кишені. Другий приніс чорну жіночу сумочку, напевно її. Витрусили з неї все на підлогу, почали перебирати. Якась невеличка косметичка, мобільник, ще якийсь дріб'язок. Потім узяв гаманець, і коли відкрив усі аж присвиснули, схоже там не одна моя зарплатня. Почали виймати якісь картки, візитки. Сумку теж продовжували потрощити по кишеньках і таки дістали закордонний паспорт.

- Та-ак. То ця кралечка в нас заморська. Девідсон Вікторія. А це вже не дуже добре. Скоріш за все її будуть шукати...

- А наче це сміття не шукатимуть. - хмикнув другий.

- Ну й хай собі шукають скільки влізе. - вліз ще один - Ми її на утильзавод разом з цьою лягавою відправимо, не так далеко від нашого міста, там їх перероблять на корм для тварин і поминай як звали.

- Коротше, шефу треба брякнути. Ми своє завдання виповнили, а що і з ким робити далі хай він сам вирішує.

Поки ті гади видзвонювали шефа, ця прийшла до тями.

- Де я? - почала морщитися та роздивлятися все навкруги і її погляд зупинився на мені.

- Ти хто? - запитала мене здивовано.

Я хотіла були відповісти, як залетів чолов'яга в балаклаві та відпустив нам по копняку наказуючи мовчати.

- Не бий її! Їй боляче! На ній і так лиця немає, покидьки! Що вам потрібно від нас? Викуп? Скільки вам треба?

- О, то ти значіть заможна дівка? Від тебе конкретно нічого не треба, а ця сучка образила дуже поважну людину. Рила щось там рила, ось і нарила, собі яму, можливо і тобі. Так що стули пельку, сучко, і сиди тихо! - відпустив їй знову копняка.

- Та досить її лупити! - не витримала вже я. - Якщо вам потрібна була я, хоч я і дупля не відстрілу для чого, то відпустіть її вже.

- Стуліться ви вже обидві! - прокричав і цього разу від нього отримала знову по ребрах - За..бали! Ротяки ніяк не заткнете!

Цей козел заклеїв нам роти скотчем, і нас залишили самих лежати на підлозі. Я розуміла, що нам обом звідси не вийти, принаймні живими це точно, але я не можу ніяк збагнути, що цим відморозкам від мене потрібно. А ще мене муляла думка, що ця дівчина ні за що ні про що постраждає, лише через те що дуже схожа на мене.