Глава 14. Пошуки у Людському світі.

Трійка шукачів стояла коло скульптури кота Пантелеймона у розпачі. Ніякої записки у секретному місці не було, тож і цей шлях вів у нікуди. Що робити далі – не було й думки.

- А можна, - обережно торкнувся Гардінг руки землянки, - я у вашого котика попрошу дещо...

- Звісно, - смикнулася Сашка. – Тут всім можна...

Принц ніжно погладив холодну металеву спинку Пантюші і прошепотів йому на вушко:

- Любий котику, коли твоя ласка, то я скажу тобі, про що мріяв усе життя, хоч і вважав, що то пуста мрія. Я дуже хочу одружитися не за домовленістю, а  за коханням, якщо воно існує у наших світах...

Дракон відійшов від кота, а Олександра і собі вирішила попрохати у знаменитого талісману Києва допомоги. Чом ні, коли однаково вже тут?

Вона обійняла тваринку, провела долонею по спинці:

- Дякую, котику, що виконуєш наші бажання. Зараз у мене є ще одне. Дуже важливе, повір. Пропала моя подруга, Ліна. Допоможи, будь ласочка, знайти її!

Саша відійшла та підняла очі на задумливого Стаса:

- Давай, чом соромишся? Чи не маєш бажань?

Юнаку було ніяково, бо не вірив він у всілякі чарівні місця, прикмети та байки. Та подруга і чужак дивились на нього вичікувально. Ну, добре, чом соромитись, коли всі вже поспілкувались зі скульптурою. Тож ніхто насміхатися не буде. Стас глибоко вдихнув, зиркнув на дівчину та принца і підійшов до кота, незграбно торкнувшись великою долонею  металу:

- Пантелеймоне... Хм... Втім... Коли ти, і справді, чарівний, то і сам знаєш, про що я мрію вже багато років. Якщо виконаєш – я твій боржник!

Погладивши кота, юнак відійшов до гурту:

- І що тепер?

Вечір лягав своїми важкими темними грудьми на Київ, заставляючи його вмикати вогні один за одним і перетворюватися у яскравий величезний мурашник, де у кожного купа справ, де кожен біжить своєю дорогою, де завтра буде краще, ніж учора, як у старій пісні про птаху щастя. Чи буде краще? Та треба надіятися, добиватися, діяти...

Олександра обвела поглядом юнаків:

- А пішли-но по нічних клубах!

- Не зрозумів... Ліну шукати не будемо? – обурився Стас.

- Якраз Ліну шукати будемо! – пояснила Сашка. – У клубах можна зустріти багатьох знайомих, чиїх телефонів чи контактів не маю, що, як хтось з них бачив Ліну чи хоча б наведе на слушну думку?

А далі відбувся забіг по усіх злачних місцях, де вони бували з подругою за п’ять років студентського життя.

Коли ти у нічному клубі, то круговерть світла та музики робить свою справу. Ти наче переходиш у транс, де все інакше. Де зникають денні проблеми, мов ранковий туман під сонячними променями. Де усілякі негаразди здаються незначними, не вартими уваги дрібничками. Де охоплює впевненість, що все вирішиться саме собою, не треба і напружуватись, і голову забивати. Та крізь увесь цей морок Олександра несла в собі головну ціль – знайти подругу, хоч і перестала так нервувати, як раніше. Здавалося, що все буде, як треба, тільки треба йти, куди треба і робити, що треба. Так просто.

Саша вклинювалась до кола, розпитувала танцюючих, чи просто бродила коло стійок, вишукуючи знайомі обличчя. Поки що результату не було, та надії вона не втратила. Стас йшов слідом із суворим обличчям, мов сек’юриті якоїсь поважної особи, президента чи співака. Дракон вертів головою на всі боки і здавався хлопчаком, якого вперше привели до Луна-парку. Що-що, а таких розваг, як нічні клуби у Драколандії не було, та й молодь у рідному світі не така розкута та весела.

У дев’ятому чи десятому клубі не повезло зустрітися з четвіркою мажорів, з якими колись вже довелось вести розбірки, бо пристьобалися тоді вони до Саші з Ліною. Та в той час поруч були однокурсники, які надавали мажорам гарячих пиріжків і виперли з клубу. З того часу дівчата наодинці сюди намагалися не заходити. Яка потреба, коли у Києві так багато різних чудових місць? І ось сьогодні Олександра нарвалася. Якраз вона розмовляла з групкою дівчат-екологів, як хтось рвучко ухопив її за плече та розвернув. Дівчатка зникли, наче їх і не було, а Саша опинилася у руках «недоношеного бегемота», як вони після минулої пригоди називали одного з нахабних парубків.

- О, знайома кралечка! – зрадів той. – То ти сьогодні без групи підтримки? Тоді я тебе буду танцювати!

- Слухай...

- Вовчик, - підказав «недоношений бегемот».

- Слухай, Вовчику, я сьогодні не гуляти прийшла, а у важливій справі. Я подругу розшукую, - спробувала розійтися мирно дівчина.

- Оту шикарну ляльку із зовнішністю моделі? Шкода, що її немає... Та нічого, сьогодні побавимось із тобою, а вона хай іншого разу почекає!.. Що, побавимось із цією гордячкою? – повернувся він до друзів, які саме підходили. – Повчимо, як треба розмовляти з поважними людьми?!

Четверо мажорів обступили Сашку, скалячись та простягаючи руки, здорові, пітні, на підпитку, бо тхне від них так, що хоч носа затуляй, а може, ще й обкурені, бо очі мутні.

Першим, що Олександра потрапила у халепу, побачив дракон. Щось боляче штрикнуло у серце, коли зрозумів, чого хочуть оті невігласи від дівчини. Побачив її очі, сповнені... ні, не страхом, а презирством... Звичним рухом підняв Гардінг руки, розпалюючи у долонях магічний вогонь. Вогонь загорівся, тільки не такий, як завжди, а якийсь мерехтливий, різнобарвний, принц струсонув руками, та з них не зірвалися звичні бойові кулі, а злетіли, мов птахи, угору. Стас тільки й вигукнув із запізненням: