12)

— Може, більше запитань не треба? — обережно почав Матео. — Коли дія порошку мине?

— Вже минула, — відповіла я і видихнула. Все не так, як я думала… Навіть не знаю, стало мені легше від відповідей мага, чи важче. Думки запутались ще більше!

Я підняла голову вгору, наче там була відповідь на ще якісь запитання. Небокрай палав червоним, а сонця уже не було видно з-за дерев. День пробіг, а я й не помітила. Отямилася, коли відчула, що мого плеча хтось торкнувся. Алекс якось дивно дивився на мене. Якась печаль, і водночас рішучість палали в його очах. За вампіром стояв Скотт.

— Нам потрібно поговорити, — вирік маг, не піднімаючи на мене свого погляду.

— Я теж так думаю, — кивнула я, а потім глянула на Матео. — З ним що робитимемо?

— І це обговоримо теж, — відповів Скотт і сів зовсім поруч, зліва. Маг “накрив” нас куполом і ущільнив його, щоб Матео не чув розмови. Алекс сів справа, теж близько. Я подумки наказала собі зібратися з думками і не падати духом. Раптом підбіг Дан і влігся між мною і Скоттом. Матео скоса зиркнув на вовка і потупив погляд, зустрівшись зі мною очима.

— Новини ошелешили добряче, — підсумував Скотт, я лише кивнула. Алекс теж мовчав, вдивляючись в одну точку десь за мною.

— Ну, що ж… В принципі, інформація не така уже й погана, — почала я. Потрібно було намітити план подальших дій і розібратися з усіма питаннями. — Про Раду ми стільки не знали, тепер уже знаємо, що колись цей орден просто хотів захистити наш світ від всемогутнього тирана. Потім ціль почала зміщуватися в не надто об'єктивну сторону, але усі “хороші” це зрозуміли і вийшли з гри. Залишилися лише справжні “поганці”.

— Ага, і виявляється, мій брат теж був у тому ордені, — вирвалося у Скотта з нотками образи в голосі.

— Не хвилюйся, принцу Карлу я повністю довіряю, адже він на нашій стороні і був членом ордену, поки його місія була благородною. Тим паче, що він вийшов одразу, коли відчув недобре, — розкрила я свої думки. — Мене, наприклад, хвилює цей ваш друг, що йде за нами по п'ятах.

— Вільям не міг нас зрадити! — випалив Скотт, а іншого принца аж пересмикнуло. — Гаразд, зі мною він був не надто близький. Але Алекса він не зрадив би ніколи!

Я поглянула на самого Алекса, але він був явно не з нами. Та ще й блідий, як смерть. Я розумію, що у вампірів світліша шкіра, що вночі вона стає ще світлішою, але ж не настільки! Ще й його віддалений, стурбований і блукаючий погляд… він взагалі вибив мене з колії. Я взяла Алекса за руку і покликала.

— А? Я… в нормі, все добре, — як би він не старався посміхатися, у нього на лобі було написано, що з ним щось не те. А мені в голову прийшла ще одна думка.

— Слухайте, а що, як Флетчер уже й сам усе зрозумів? Матео сказав, що він мав вбити мене майже одразу. Якщо не вбиває, а просто непомітно йде за нами, то він уже точно знає, що… А як він знає, що мене не треба вбивати? — думка одразу здалась безглуздою, особливо в такому контексті. — Це прозвучало егоїстично і якось… — я так і не закінчила думку, замовкла. На заміну їй прийшла ще “краща”.

— Кажеш, Алексе, що вже боїшся мене? — на моєму обличчі з'явилась усмішка з нотками сарказму. А насправді мені було якось навіть образливо…

— Я не це мав на увазі… Я просто хотів його трохи налякати, — відмовка жахлива… Приймається.

— Що робитимемо з Матео? — згадала я про мага землі, що все возився і раз у раз кидав у нашу сторону обережні погляди.

— А чому б нам не використати його як розвідника? — раптом запропонував Скотт. — Він просто сповіщатиме нас, що відбувається у світі, поки ми йтимемо до Королівства Вітрів. Чи ти, Шарлотто, уже передумала? Якщо так, то ми зрозуміємо, — сказав маг, опустивши очі під кінець фрази.

— Що це ти навигадував? — обурилася я. — Нічого я не передумала! А ідея, доречі, непогана, — додала, задумавшись. — Алексе, ти що про це думаєш?

— Як хочете… — він все ще про щось думав.

— От і добре. Скотте, що там треба робити з тією його клятвою на крові? — про це я нічогісінько не знала.

— Лотто, — Алекс нарешті спустився на землю, — мені треба з тобою серйозно поговорити. Наодинці…

— Ем—м… авжеж, — я поглянула на Скотта, та він одразу ж кивнув, встав і пішов до Матео.

— Що таке, Алексе? І що з тобою? Навіть я намагаюся тримати себе в руках, — він дивився мені прямо в очі, але я ніяк не могла зрозуміти, що він зараз відчуває чи про що думає.

— Я… вже давно повинен був тобі сказати дещо, — видно, що Алекс робить велике зусилля над собою, щоб виглядати спокійним, але напруга відбивалася в очах вампіра.

— Гей, Лотто! — до нас підбіг Скотт із зацікавленим виразом обличчя. Зараз точно щось спитає… — Я хотів запитати, де ти знайшла порошок правди? Його дуже важко знайти на ринку.

Я тільки посміхнулася, перевівши погляд на мага і трохи розслабившись:

— Пам'ятаєш, ми зупинялися біля галявини, поки поверталися сюди. Коли ми йшли, я краєм ока побачила “срібні” ягоди. У одній з книг я прочитала, що з таких же, тільки сухих, роблять порошок правди. От у мене і народився план… — а відповідь мені — здивовані обличчя.

— Ти нарвала цих сухих дивних ягід, поки ми поверталися, і розтерла в руках. Але коли ти встигла підсипати порошок у їжу Матео? Але ж ми усі стежили за твоїми діями, — здається мені, що тільки це і цікавило мага.

— В тому то й справа, що ви з Матео занадто стежили за мною, проводжали кожен погляд. Коли я звернулася до Дана, сказавши, що він може сьогодні відпочивати, ви усі дружно подивилися на нього. Цим я і скористалася, — а от тепер вони все зрозуміли, по очах видно. Пояснюючи, я узялася взуватися, бо й досі була боса.

— А… Лотто, ти справді, як сказав Матео, дружила з розбійниками? — я трохи скривилася від запитання Скотта, але куди дітися, вони і так уже багато знають про мене. А хочуть знати усе…

— Угу, і тепер про це весь світ буде знати, — пробурмотіла я, але ці двоє почули.

— А Алекс ще дивувався, чому це на нашому першому тренуванні ти була така вправна, добре зіграла роль і вміла зброєю користуватися, — хмикнув Скотт.