11)

— Чудово! Вирушаємо до мене додому! Лотто, я впевнений, що тобі сподобаються мої батьки! — ентузіазм Скотта мене вражав і смішив одночасно.

— Гей! Про мене вже забули? — ми дружно обернулися на голос Матео.

— Захотілося вмерти поскоріше? — вирвалось у мене, хоча мої думки текли в зовсім іншому напрямку.

Матео теж прокинувся і сидів, дивлячись на Алекса. Після моїх слів перевів свій трохи зляканий погляд на мою персону.

— Замовкни, Матео, — кинув Алекс і знову зосередився на моїх ногах. — Що, кажеш, було в воді?

— Томели. Через отруту цих крабів невеличкі ранки стають великими і болючими, а їхні укуси майже неможливо відчути, — пояснила я Алексу з недовірою в голосі. Образа від його допиту і порівнювання з крадійкою трохи зачепили. Відколи це я стала такою образливою? Хіба мені не все одно, що він думає про мене? — Сьогодні і завтра отрута діятиме ще краще.

Алекс узявся розмотувати мою перев'язку.

— Отже, в книзі прочитала? — Скотт з посмішкою кивнув на книгу “Для чаклунів вогню”. Юнак взяв її і почав гортати. — Знайома обкладинка… Є “середні”, а є й дуже складні фокуси. Справжній скарб, а не книга. До якої сторінки дійшла, другої чи третьої? Чи ще не читала?

— Всю пройшла, — знизала плечима я. Скотт відкрив рота, Алекс завмер, а Матео засміявся. На останнього я кинула вбивчий погляд і він затих.

— Як… як ти змогла пройти її всю годин за тридцять, поки ми спали. Це неможливо! Алексе, ти ж казав, що Вільям проходив цю книгу три роки!

— Вільям? — перепитала я.

— Зниклий чаклун вогню, мій помічник і друг, — пояснив Алекс, не піднімаючи голови і продовжуючи обережно розмотувати тканину. — Я подарував йому таку ж саму книгу на вісімнадцятиріччя. Він проходив її приблизно роки чотири. Останні кілька десятків сторінок так і не осягнув.

— Один із наймогутніших молодих магів вогню? — перепитала я про всяк випадок.

— Угу, — підтвердив Скотт і задумався. — Тільки куди це він міг подітися? Мій друг зник тоді ж, коли й ми… Але він не з нами. Тоді де ж він?

В голову прийшла шалена думка, від якої пішов мороз по шкірі і мене перетрусило. Вона здавалася мені абсурдною, але забагато фактів…

Алекс помітив моє тремтіння і зупинився.

— Що таке? — запитав він, з підозрою дивлячись на мене.

— Чорт… Чорт, чорт, чорт, чорт! Це він! Це він! — я підірвалася, не зважаючи на біль у стопах, які Алекс встиг звільнити від тканини.

І побігла…

Гілки боляче били по обличчю і різали руки. Ліс був надто тихий… В лісі ні звуку, а в голові щось барабанило, наче рахувало останні секунди.

Звернула вправо…

Нарешті я все зрозуміла! Дійшло, нарешті. Вільям Флетчер — один із наймогутніших чаклунів ВОГНЮ! Він зник! Зник, коли і ми почали грати в хованки зі світом. Він не пішов зі своїми друзями… Не пішов за ними… Це він! Він має мене вбити! Чорт! Таких збігів просто не буває!

Не знаю, яке почуття керувало мною. Жах? Страх? Відчай? Біль? Я зрозуміла, хто стоїть проти мене, але не розуміла своїх сил. Себе не розуміла!

Я вибігла до річки, зупинилася і впала без сил. Плакати чи сміятися? Розсміялася… Напевно, це вже психічне… Довго сміятись не змогла, розплакалась. Мені потрібно було випустити емоції.

— А-а-а-а!

Я змінилась… Я вже не та Лотта…

— Дан! — заскиглила я, побачивши, що з-за дерев вийшов “срібний” вовк. — Допоможи!

Він одразу підскочив до мене і я знову обійняла його, і знову розридалась. Коли трохи заспокоїлась, випустила Дана з обіймів і просто гладила його.

— Чому саме я? Я ж жінка… Я слабка, чутлива, створена для того, щоб доглядати за дітьми і будинком. Хіба не так заведено у суспільстві? Хіба захочуть люди бачити сильну жінку? — я трохи відхилилася від Дана, щоб бачити його, а він тільки зморщив свого чорного носа. — Що? Це ж правда! — а він похитав головою.

— Мій хороший! — і знову припала до вовка. — От знайду в якійсь шаманській книзі зілля “мови для тварин”, і тоді поговоримо, — я вголос розсміялася зі свого нововинайденого варива.

Навіть на мить забула про біль. Я відпустила Дана, він відійшов і я знову згадала про рани.

— Такого ще точно не було… — підсумувала я і почала магією землі перевіряти дно річки на наявність томелів. Відчула двох і тією ж магією відкинула їх подалі, створивши в воді легенький бар'єр, щоб крабики не повернулись, обережно занурила ноги по коліна в воду.

Я вирішила знову спробувати фокус зі сціленням. Енергії маю з надлишком, тож спробувати можна.

Я спробувала відчути свою енергію, розділити її на ниточки, а потім почала “накладати” ці ниточки на рани, бажаючи загоїти їх. Розплющила очі… і вийшло! Вода навколо все ще була червонувата, але ран більше не було.

— Вийшло, — прошепотіла я Дану, який влігся біля мене. Я задумалася, вдиляючись у воду. — Як вчинити з Матео…

Але Дан і вухом не повів і я продовжила вдивлятися в воду, роздумуючи.

— Шарлотто! — я обернулася, позаду стояв Скотт. Юнак кинувся до мене і ледь не скинув у воду. — Я так хвилювався! Ти чому втекла? Що з тобою?

— Вибач, — я опустила голову на плече магу і обійняла. — Я… Поки ви спали я дуже нервувала. Тоді Матео уже розповів мені про мага, який має мене вбити і я не знаходила ніякого виходу з цієї ситуації… Емоції просто вийшли з-під контролю, коли… Це він — ваш друг. Все збігається і… — я вже знову почала нервувати, голос став якимось не моїм, а в очах відбилася тривога. Але Скотт перебив мене.

— Стоп-стоп-стоп. Мені жахливо цікаво, що це ти там понавигадувала у своїй голівоньці, але я ледве вмовив Алекса залишитися з Матео, тим більше, що вдень він майже безсилий. І якщо ми скоро не з'явимося, він точно рвоне нас шукати. І не переказуватимеш свої думки двічі, одразу нам обом розповіси, ходімо. Все буде добре, ми з Алексом нікому тебе не віддамо.

Я усміхнулася, як маленька. Останні його слова — це саме те, що мені було потрібно почути, щоб повернутися назад на землю з небес, знову стати собою і продовжити боротьбу за це жахливо—прекрасне життя. Але тепер я усвідомила, що боротимусь не тільки за себе: тепер у мене є Скотт, Алекс, Дан і якась там місія. Я вирішила для себе, що, щоб боротись за нас усіх і всіх нас захищати, я мушу бути кмітливішою, розумнішою, мудрішою, сильнішою і хитрішою, ніж була раніше. Хоча, останнього мені не позичити. Раніше я соромилася цієї своєї риси. Не сказати, що я підступна, ні. Просто я думала на кілька кроків наперед, і не тільки своїх, а й чужих, я завжди знаходила вихід із будь-якої ситуації. А ще я обожнюю ці ігри в хованки. Обожнювала… Потім мені здалося це все жахливим, брудним і я припинила, відкинула “непотрібну” частинку себе. Але тепер я розумію, наскільки мені не вистачає моїх вмінь, наскільки з ними я сильніша. Тепер я розумію, що це може врятувати життя комусь з нас, що тільки так я можу бути собою і себе не потрібно соромитись. І зараз саме час нарешті вимикати свою велетенську доброту, або хоча би сховати її на деякий час.