3)

Темно-каштанове коротке волосся, темно-карі очі, правильні та аристократичні риси обличчя, білосніжна шкіра, один з найкрасивіших осіб протилежної статі, яких я коли-небудь бачила. Просто неможливо відвести від нього погляд. Торкаючись його у танці, я не розуміла, що зі мною відбувається. Від його дотиків п'яніла і не знала причини. Та й розуміти тепер не дуже вже й хотілось.  Я розглядала його, а він мене. Та було щось в тих очах і знайоме. Хоча впевнена — ніколи раніше я з цим хлопцем не зустрічалася.

Невдовзі я звикла до його присутності, уже вільно танцювала і насолоджувалася тими короткими митями, коли незнайомець торкався мене. Від нього йшла дуже дивна енергетика. Я відчула це одразу, коли побачила його.

— Як вас звуть? — музика закінчилася, але хлопець закрутив мене, перехрестивши мої руки, і притиснув спиною до своїх грудей.

Почалася нова мелодія, але пару я так і не змінила. Здавалося, ніжні звуки вальсу лунали за стіною. Усю свою увагу я зосередила на хлопцеві.

— Шарлотта… А вас як? — на моє просте запитання незнайомець лише усміхнувся. 
Його усмішка зачаровувала і була дуже красивою, а моє серце прискорило всій ритм при її появі.

— Алекс, — сказав хлопець, коли я вже і не сподівалася почути відповідь і давно забула запитання. Музика закінчилася одразу після алексової репліки, а мені захотілося, щоб вона грала завжди і не закінчувалася ніколи. Разом зі зникненням чудових звуків, в повітрі розчинився і мій партнер по танцях. На дні душі осів сум, але пропав так само швидко, як і з'явився.

Оголосили початок церемонії. Усі присутні почали сходитися до сцени. Я підійшла також і серед натовпу наткнулася на Чарльза.

— Хвилюєшся? — спитала я.

— Не дуже. Бачиш їх? — він вказав на чоловіків у чорних костюмах, що стояли біля сцени. Таких самих побільшало і на вході. Кілька чоловіків навіть стояли по краях сцени. Серед них я побачила Алеса, але одразу ж відвела погляд. — Думаю, плітки про Великого — чиста правда. До того ж, його усі бояться більше, ніж тáрланів. Набагато більше!

— А це ще хто такі? — здивувалась я, почувши абсолютно незрозуміле слово, яке, очевидно, грало роль сильного аргумента.

— Розкажу одразу після церемонії. Доречі, зустрічаємося в нашій кімнаті.

Я кивнула і більше ми не розмовляли, бо на сцену викликали першого хлопця. Джон Річардсон, здається… Усі спостерігали за ним, за кожним його рухом, жестом, кроком. Хлопець підійшов до стола, над яким, на відстані сантиметрів тридцяти, в повітрі висіли чотири сфери. Одна з них була заповнена язиками полум'я, вода була у другій сфері, а земля в третій. Спочатку я подумала, що четверта — порожня, але ні. У ній було повітря. Джон підійшов до стола. Сфера з землею піднялася трохи вгору і засвітилася. Усім залом прокотилися хвиля  аплодисментів.

Потім все пішло по колу… Вода, вогонь, вода, вітер, земля, вогонь, знову земля і так далі. Я розчинилася в своїх думках. Ніяк не могла уявити собі, яка стихія буде моєю. Лише тричі я опускалася з небес на землю: коли на сцену виходили мої друзі. Чарльзу дісталася вода, Марку — вогонь, а Ендрю — земля. Хтось там з них, здається Марк, казав, що у всіх нас не можуть бути різні стихії. Та я понад усе на світі зараз мріяла, щоб мені дісталася прозора сфера вітру.

Ага… Зараз! Наскільки я зрозуміла, буду аж останньою… Пощастило, що взагалі встигла. Під кінець люди почали розходитися. Деякі виходили одразу ж після визначення свого дару. Поспішали, напевно.

Я й справді виявилася останньою. З десяток осіб ще залишилися біля столів з закусками. Дехто стояв, притулившись до стіни. Навіть охоронці вже розслабилися і говорили між собою. Під сценою залишилися тільки троє моїх хлопців.

— Твоя стихія стане вирішальною для нас, — кинув мені Марк, коли я вже почала підніматися сходинками на сцену.

—  А ще ти винна мені танець. З цими обома танцювала ж! — Чарльз не упустив моменту згадати і таке, кинувши погляд в сторону Ендрю і Марка…

Я лише розсміялася і кивнула. 
Поки підходила до столу зі сферами, схрестила пальці на руках і пошепки, наче мантру, повторювала:

— Вітер, вітер, хоч би вітер, я маг вітру, моя стихія — вітер…

Тоді пішла ще рішучіше і зупинилася біля столу, затамувавши подих. Секунда, як вічність. І таких дві, три, чотири, п'ять, шість… сім, вісім, дев'ять… десята пішла. Я завмерла в шоці. Щось було не так. Все було не так! Один з охоронців біля дверей кинув:

— Та вона ж шахрайка! Думала, проберешся сюди і одразу магія в крові з'явиться?!

Глузливий тон просто вибивав землю з-під ніг. А коли я ще й почула десь біля себе сміх і поглянула на хлопців, на їх здивовані, похмурі обличчя, одна моя частинка була готова впасти на коліна і розплакатися, а інша — вбити двох осіб: охоронця, що сказав ті підлі словечка і того, хто сміявся.

І щоб не було “пішло — поїхало”, я прикрила очі, заспокоюючись та глибоко вдихнувши і видихнувши, і стиснула кулаки. Такого просто не може бути. Камінь засвітився, то була не ілюзія, не сон. А отже я на сто відсотків і до кісткового мозку — маг.

Відкрила очі і прошепотіла:

— Я — чаклунка! 
Пройшла секунда… 
Почувся дивний дзвін, а тоді усі сфери заблистіли і піднялися.

Далі все відбулося настільки швидко, що я навіть не зрозуміла. Вогняні та водяні кулі, що летіли прямо на мене, чиясь рука, що обхопила мою талію, якесь дивне почуття, скло, туман…
Здавалося, мені зі всієї сили приклали по голові чимось важкеньким. Коли розплющила очі — побачила темряву. Через секунду зрозуміла, що лежу в траві, різко підняла голову і з зойком обхопила її руками. Болить так, що вмерти можна… А, може, я і вмерла? Аж перед очима потемніло, хоча куди вже більше…

Через деякий час мені полегчало: кольори повернулися одразу, чого я спочатку не зрозуміла в темряві, а от звуки поступово.

— … робити?!

— Заспокойся!

— Нічого …

А коли повністю все стало на свої місця, то перше, що почула, було: