12.4

Його очі спалахують — коротко, мов іскра від кременю.

— Думаєш, ти єдина, хто грає з долею? — у його голосі немає насміху, тільки жорстка правда. — Тебе вже шукали. Безліч разів. І щоразу знаходили.

Я зводжу підборіддя, хоча в горлі стискає страх.

— Я тобі не вірю. Це порожні залякування!

— О, якби ж то… — Скарн майже шепоче, але в його шепоті чути метал. Він відвертається на мить, ніби збирається з силами; пальці напружено ковзають по руків’ю кинджала. — П’ятсот років тому, завдяки плетильниці, королі-маги зійшли на трон. Скинули драконів, спалили старий світ до попелу. Ти була їхнім знаряддям. Їхньою зброєю. І тепер знову потрібна.

Слова б’ють по мені, як крижана вода. Шкіра вкривається мурашками.

— Це… неможливо.

Він повертається, і його обличчя зовсім близько.

— Можливо все. Ти щоразу проходиш цим колом. І щоразу гинеш. Ти — моє прокляття, бо я не можу тебе врятувати.

У мені все холоне. Серце ніби падає в безодню.

— Чому… чому я? — прошепочу.

— Тут немає «чому ти». Є лиш «чому знову». Тримайся подалі від Ріса. Він — ловчий, безпринципний, жорстокий. Він використає тебе, як уже використовував раніше.

Образа й лють стискаються в кулак усередині. Слова вириваються самі собою — не надто обдумані, але від душі: мені вже набридла ця гра в хованки.

— Тобі, отже, можна довіряти? — кидаю йому в обличчя.

Він дивиться довго, ніби виважує кожне слово — серйозніше, ніж будь-коли раніше.

— Лише мені… і Аркену.

Я стискаю губи.

— Саме тому ти мене викрав?

— Я не викрадаю. Я рятую.

— І куди ж ти мене врятував? 

— У старий драконячий замок, — байдуже знизує плечима, наче це найочевидніша річ. — Сюди їм ходу немає. Як тільки династія була повалена, ці вежі зникли для будь-чиїх очей. Лише обрані знають до них дорогу. Тут діє їх магія, сюди жоден із династії королів-магів не має доступу.

— Ти жартуєш? — я хапаю повітря. — Старий замок? І скільки мені тут ховатися? Скільки тут сидіти? Доки не помру своєю смертю, від нудьги, сирості й старості? Це в’язниця, і ти мене ув’язнив!

— Краще в’язниця, ніж смерть, — карбує він.

— Серйозно?! — моєму обуренню немає меж. — Поверни мене негайно!

Між нами тягнеться стіна напруження. Я мовчу. Серце ще тисне від щойно відмотаної миті, руки тремтять — від ниток, від почутого, від того, що тільки-но зробила.

— Добре, — нарешті каже Скарн, і слово падає важко, як камінь. — Я перенесу тебе назад. Але щоб я і близько не бачив, що ти розмовляєш із Рісом! Затямила?

Вперто задираю підборіддя. Все ще мовчу.

Він зітхає — коротко, майже по-людськи, і з боку це більше схоже на поступку, ніж на поразку. Його пальці стискають моє зап’ястя — не м’яко, не лагідно, але й без тієї жорстокості, з якою він відштовхував мене хвилину тому. І я несподівано опиняюсь у цього на руках. 

Гарячий дотик пронизує через тканину спідниці. Десь глибоко всередині скручується туга спіраль, наче з'їжджаю з американських гірок. Тіло вивертається у повітрі. Світ навколо згортається у вихор. Дихання перехоплює. І в наступну ж мить я відчуваю під ногами тверду землю, а у моїй голові раптово виривається голос, який я знаю вже не гірше за свій: пронизливий, гучний, уривчастий.

— Де ти була? Я кликав тебе, а ти не чула. Тут таке робиться!