12.3

Я завмираю, ще не вірю. В грудях щось крутиться, стискається, розривається на клапті.

— Я не розумію… — голос звучить надтріснуто.

Він стискає щелепу, погляд чорніє.

— Помилка, Кіро. Що тут незрозумілого?

Слово ріже, як удар батогом.

— Помилка? — повторюю глухо, наче ковтаю друзки. — Ти викрадаєш мене, кричиш, гарчиш, залякуєш і цілуєш. По-твоєму, це нормально?

— А що тобі розповідати, га? — в його голосі вже гнів, наче він сам собі ворог. — Як ти щоразу гинеш? Як таких, як ти, король і його посіпаки роблять зброєю? Як тебе катують, намагаючись витягти силу до останньої краплі? Чи, може, нагадати, у яких муках ти помираєш кожного разу?

Я задихаюся від цих слів, ніби мене вдарили в живіт.

— Гаразд… — зривається з мене хрип. — А між нами що?

Його очі спалахують на мить, але він одразу гасить цей вогонь, мовчить, наче боїться, що я почую правду. І тоді кидає:

— Між нами нічого. Я тебе захищаю, бо змушений.

— А цілуєш теж, бо змушений?

Його обличчя кам’яніє.

— Ти мені просто нагадала одну дівчину. Це було давно. Тебе я цілувати не хотів.

Відчуваю, як щось у мені тріскає, сиплеться попелом.

— Он як… — слова виходять чужим голосом.

— Так, — він каже різко, без жалю.

Моє серце калатає, як зляканий птах, що б’ється об ґрати.

— Невже ти думаєш, що мене може привабити таке дівчисько, як ти? Самовпевнене, вперте, гостроязике й безрозсудне?

Я відчуваю, як горло стискає клубок — і від образи, і від злості.

— Авжеж, а ти, виходить, розумний? Ти все знаєш? І твоя ідеальна дівчина теж була розумною? — я плюю йому словами, як отрутою.

Він дивиться холодно, надламано. І каже тихо, наче вбиває мене навмисне:

— Так. Вона була ідеальною.

Усередині мене щось ламається остаточно. Я не можу дихати. В повітрі дзвенить біль, наче розтягнута струна. Я й сама не розумію, чому так боляче, чому відчуваю так, наче серце щойно вирвали з грудей і безжалісно пошматували в мене на очах. І в цю мить — раптово, неконтрольовано — світ навколо тріскає. 

Темрява обвалюється, засмоктує, звук зникає, лишається тільки сяйво тонких золотистих ниток. Вони дзвенять, тремтять, переплітаються довкола, а час згортається й мчить назад. Усе біжить навспак — голоси стихають у відлунні, кроки розчиняються, подихи стають зворотними. 

Я торкаюсь плетіння — воно обпікає, але слухняно розходиться. Картини миготять, стираються й складаються знову. Поцілунок тане, слова розсипаються, мов пісок, і я відчуваю, як саму мене відкидає назад.

Зір прояснюється. Голова гуде. Світ повертається різко й боляче, і переді мною знову він. Скарн. Кам’яне обличчя, холодні очі, голос, що ріже: 

— Знову врятував…

Я відчуваю, як у грудях палає інше — не страх, а рішучість. Нитки ще дрижать у пальцях, я знову в тому моменті, коли тільки но оговталась від перенесення. Його слова ще звучать луною у вухах. Ті самі, що запустили суперечку… Але тепер я можу все змінити. А він… він нічого не знатиме, не згадає. І того жахливого, болючого поцілунку ніколи не відбудеться. І тих принизливих слів…

— Поверни мене до Аркена, — кажу тихо, але так, щоб не було невизначеності. — Негайно!

У нього на обличчі пробігає тінь — злість, відраза й щось схоже на біль. Скарн робить крок уперед, і повітря між нами натягується, наче струна. Але я вже знаю до чого це веде, й не дозволяю навіть торкнутись.

— Ти не розумієш, — відрізає він, і голос його стає різким, як бритва. — Там небезпечно. Ті, хто полює на таких, як ти, не питають дозволу. Я рятую тебе — бо мовчати було б легше, ніж бачити, як тобі рвуть душу.

— Поверни! Мене! Додому! — повторюю з натиском. Карбуючи кожне слово. — Зараз! Або сама туди повернуся. Я змінила долю вже раз — і можу ще раз. Якщо ти викрадаєш мене знову, я просто перемотаю назад і буду переробляти все стільки разів, скільки треба. Поки ти не відмовишся від цього, або поки мене не знайдуть ті, хто за мною прийшов.