6.2

Я стою, вчепившись пальцями в край дверей, наче це єдине, що ще тримає мене на ногах. Повітря в коридорі важке, й кожен вдих дається з натугою.

За спиною лунає рівний, трохи втомлений голос: 

— Заходь, Рісе.

Я здригаюся. Це звучить так, наче Аркен не просто знає його — знає щось більше. У тому зітханні чується приреченість і тонкий присмак небезпеки.

Чоловік у плащі переступає поріг, і темрява від каптура ковзає по обличчю, відкриваючи різкі вилиці. Від одного цього руху мене накриває хвиля дивної туги — тихої, болючої, такої, що неможливо пояснити.

— Рибонько, будь ласка, — озивається Аркен уже іншим тоном: спокійно, майже лагідно. — Принеси нам чаю.

Його погляд відчувається навіть спиною. Це наказ, замаскований під турботу. Я не можу відповісти — горло пересохло. Лише відступаю вбік, пропускаючи незнайомця, й прямую на кухню.

Кроки звучать глухо, мов удари по серцю.

І саме тоді з вітальні долинає низький, глибокий голос з ледь відчутною ноткою здивування: 

— У тебе нова помічниця?

Я завмираю. Серце пропускає удар.

Відповідь Аркена звучить майже одразу — спокійно, без жодної затримки: 

— Племінниця. Анаїс вийшла заміж.

― Шкода… ― відповідає незнайомець.

І в його голосі чується якесь дивне відлуння застарілого жарту. Я наче наяву бачу як розсуваються чітко окреслені вуса в легковажній задерикуватій посмішці. А очі (їхнього кольору я не знаю, проте впевнена ― вони зелені, мов свіжа весняна трава) виблискують лукавими бісиками.

Хапаюся за край столу, наче ці думки-спогади збивають з ніг. Пробую зосередитися на простих діях: дістати чашки, налити воду, підпалити ґніт під чайником. Я бачила, як це робила Анаїс, і повторювала за нею. Але тепер пальці тремтять, ложки дзенькають надто голосно.

— То чим зобов’язаний, Рісе? — чую голос Аркена, глухий крізь гул у вухах.

І я насторожуюсь. У його тоні щось не так — різкість і втома, за якими легко вгадується прихований страх.

Прислухаюся, але ловлю лише уривки, що майже нічого не пояснюють: 

— Справи… такі, сьогодні надійшов наказ… Вони знову, ти ж знаєш. І, Аркене… — пауза, важка, мов попередження. — Скарн був у тебе… 

— Був. Він часто заходить. А в чому річ?.. 

— Ти ж не підеш проти…

Я напружуюсь, намагаюся розчути решту, та слова тонуть у скрипі чайника. Наче йдуть униз, у глибину, де жоден склад не лишається на поверхні. Лише тривога росте й наростає.

Стискаю в руках тацю й, ніби саму себе штовхаючи, вирушаю до вітальні. Кроки даються важко, але я несу чашки й тарілки, обережно, аби не розлити й не дзенькнути посудом.

Обидва замовкають одразу, щойно я переступаю поріг. У кімнаті повисає тиша — густа, мов дим. Я ставлю чайник на стіл, розкладаю серветки, намагаючись не звертати уваги на погляд, що обпікає лопатки.

Підіймаю очі — й натрапляю на нього. Каптур відкинуто назад, темне волосся обрамлює обличчя. Тепер я бачу його чітко. А в очах… дійсно яскраво-зелених… там щось болісно знайоме. Холод, що обпікає зсередини, і водночас дивне відчуття впізнавання, від якого стискаються груди, наче витискають повітря.

— То це твоя племінниця, Аркене? — його голос рівний, спокійний, та кожен склад у мені відлунює занадто гучно.

Я завмираю з серветкою в руках.

Аркен нахиляється вперед, повільно бере чашку й робить ковток, перш ніж відповісти: 

— Саме так.

Його тон незворушний. Але в зморшках біля очей я помічаю тривогу, ретельно приховану від чужого погляду.