32. Іра. Зустріч

— Щось щодо дружби я трохи сумніваюсь, — він тихо сміється. — Бо до цього моменту мені весь час хотілось йому врізати. Та й моя сімʼя — це тільки ти. І так буде завжди. 

— Ти для мене теж найважливіший. І так буде завжди. Коли ти зустрінеш жінку, яку покохаєш, я, мабуть, теж буду трохи ревнувати, — я усміхаюсь. — Але будь ласка, якщо бажаєш мені щастя, не намагайся розлучити з Вадимом. 

— Ну, між Вадимом і мною не кажи, що я тобі важливіший, — він зітхає. —  І так, я дійсно ревную. 

— Ви однаково мені важливі, — кажу я. — Як два ока чи вуха — адже не можна сказати, що одне потрібніше. Тільки з обома людина добре почувається. Так і ви для мене. 

Рома знову зітхає і пригортає мене ще ближче до себе. Цілує в маківку і каже:

— Просто ти дуже добра, як і завжди… Але ти — це ти. Тут я нічого не зроблю. Навіть якщо ця доброта ранить твоїх близьких. Давай посидимо так. Я дуже скучив за тобою, Іро.

— Добре, давай не будемо сперечатися, — відповідаю я. — У нас не так багато часу, щоб витрачати його на неприємні речі. 

Я вдихаю добре знайомий запах, пригортаюся до Роми і на мить мені здається, що я повертаюся в дитинство, коли найбільшою проблемою була двійка з математики чи те, що сусідський хлопець не запросив на танець на шкільній дискотеці. Тоді мені здавалося, що життя нудне і треба швидше стати дорослою. Якби ж знати, що коли виростеш, все стає набагато складнішим…

***

Коли електричка зупиняється, ми з Ромою виходимо на рідній станції і просто переходимо на протилежний бік, куди електричка розвертається, щоб їхати назад до Києва.

— Назад поїдеш сама, попроси його тебе зустріти, — Рома зазирає мені в очі і знов трохи стискає мою долоню. — На вулицях багато придурків, а на момент твого повернення до міста вже потемнішає. 

— Я думала, ми й назад поїдемо разом, — мені стає сумно, бо ж я розраховувала ще трохи часу провести поряд із братом.  — Ми так мало часу пробули разом, і от знову потрібно розставатися…

— Я постараюсь вирішити свої проблеми якомога швидше, щоб ми знов могли вільно бачитись, Іро, — він подається вперед і цілує мене в щоку. — Я дуже сильно люблю тебе, мала. 

— Я теж тебе люблю. Будь обережний, — шепочу, міцно обіймаючи його. 

— Ти теж будь обережна, — він відпускає мою долоню. — Іди. Напиши, коли приїдеш додому. 

— Добре, напишу, — я ще раз дивлюся на нього, немов стараючись запам’ятати його обличчя. — До зустрічі! Сподіваюся, скоро нам уже не доведеться переховуватись! 

Він киває і я йду до електрички. Коли сідаю на місце, дивлюсь у вікно і помічаю, що Рома теж дивиться на мене. Електричка рушає, а ми так і дивимось одне на одного, поки він не зникає з поля мого зору. 

В цю мить я згадую, як на випускному хлопець з мого класу, який дуже мені подобався, ледь не вмовив мене втекти з вечора з ним, а Рома мене впіймав і забрав додому. 

Він тоді так злився, вже був студентом і приїхав з міста спеціально на мій випуск, а я змусила його так хвилюватись. Ще й випила… Ото мені було соромно того разу… Але Рома ніколи не дорікав мені. Ні за те, ні за інші мої проколи. Він просто завжди був поруч. Завжди до того моменту, як зник. Але тепер він повернувся і більше не зникне… Я вірю в це…