27. Вадим. Нізащо і ніколи

той самий день побачення Міли та Артема, але раніше

Я вирішую переключитись. Треба зовсім забути Мілу, не дивитись на неї навіть в інтернеті. Якщо вона потрапить в біду, я все одно дізнаюсь, вона мене викличе. А спостерігати за її інстою — це вже якийсь мазохізм. 

Думаю, що треба попрацювати з документами, співставити дещо, бо я мав одну ідейку… Так, це має мене відволікти. Хоч щось має мене відволікти…  

З такою думкою я сідаю за перегляд всіх файлів, які мені встигла передати Марина до своєї смерті. 

Але ближче до вечора мене відволікає повідомлення:

“Мене не буде вдома, бо я на зустрічі з тим другом, про якого казала. Повернуся за пару годин. Не сумуй. Іра.”

Я трохи насуплююсь. Все ж, вона зустрічається з кимось і в мене не надто хороше передчуття. 

Відкриваю додаток і бачу на карті дві точки: Міла знаходиться вдома, а Іра — в центрі міста. 

Я швидко збираюсь і виходжу з дому. Треба побачити, що то за  “друг” і зрозуміти, чи не копає він часом під мене через Іру…

***

Добре, що в мене є спорядження, і що ці двоє сіли прямо біля вікна. Я спостерігаю за ними з даху сусідньої будівлі. Жалкую, що в браслеті немає жучка для прослуховування, хоча, з іншого боку, тоді б я занадто сильно втручався в їхній особистий простір, тож це було б неправильно.

Помічаю, що той мужик, схоже, розповідає Ірі щось веселе. Він усміхається і активно жестикулює. Іра  теж усміхається і киває. Він у поліцейській формі, значить, Іра звʼязалась з копом… 

Вони мило спілкуються, ніби в них побачення. А потім коп несподівано дістає з сумки невеликий обʼємний конверт. В таких зазвичай можна передавати гроші…

Коли Іра бере той конверт і ховає в сумку, моє серце бʼється дуже швидко. Вона взяла гроші? Вона хоче здати мене поліції, чи, може, вже здала? 

Чому я не поставив жучка? Клятий браслет…

Я почуваюсь розгубленим. Не очікував обману і підстави від Іри, думав, що вона буде вірною? 

Вирішую піти звідси, мені якось дуже не по собі. Вже коли доїжджаю додому, лягаю на ліжко і відкриваю інсту. Щоб заспокоїтись, мені знов треба відволіктись. Рука тягнеться до нових сторіс Міли. 

Але щойно я відкриваю їх, то мені стає ще гірше, бо там  фото двох рук — чоловічої і жіночої, і на обох обручки. 

Прямо на наступний день після того, як вона зізнається мені в коханні, вона бере і заручається з Артемом. 

Ну і добре… Так і мало бути. Треба просто не думати про це, я не кохаю Мілу. Іра і то ближча до того, щоб я її покохав. Давно в мене не було такої розгубленості. 

Коли чую, як вхідні двері відчиняються, блокую екран телефону. Встаю з ліжка і йду до передпокою. Іра заходить до квартири, весело усміхаючись. Побачивши мене, зупиняється і її вираз обличчя стає стривоженим.

 — Щось сталося? — запитує вона.  

— Я слідкував за тобою, — я зазираю їй в очі і підходжу ближче, а потім торкаюсь кінчиками пальців її долоні, не відводячи погляду. 

 — Навіщо? — нерозуміюче запитує вона. — Боявся, що мені загрожує небезпека? 

— Ні, я не боявся цього, — я переплітаю наші пальці.

Дивлюсь на неї і думаю, що Іра дуже гарна. Вона і як людина хороша, якби ж тільки не ті закулісні ігри з поліцією… А що як він дійсно їй сподобався? Той поліцейський? 

Відчуваю навіть трохи радощів від того, що я ревную її. Якщо я її ревную, значить, можливо, я помилявся. І я зможу покохати її. Просто треба триматись подалі від Міли і все буде добре. 

  — То слідчий, який займається справою мого брата, — каже вона. — Ну, я тобі розповідала про зникнення Роми. Він передав мені копіїї деяких документів… Каже, що Рома живий…

Вона ніби ще щось збирається сказати, але замовкає. 

А я згадую про той конверт і мені знову стає боляче. 

Подаюсь вперед і коротко торкаюсь губами її губ, а потім шепочу, знов зазираючи їй в очі:

— Іро, ти ж не зрадиш мене?... 

— Я ніколи не зраджу тебе, ти що, — вона мало не плаче. — Чому ти не довіряєш мені? 

— Я довіряю, — я покриваю її щоки короткими поцілунками.

Думаю, що через мене Іра, певно, страждає. Бо я ніяк не можу дати їй того, чого вона хоче. Але я не хочу, щоб вона страждала… Я маю спробувати більш серйозно…

— Ти дуже важлива мені, — шепочу на вухо. — Тому я і боюсь. 

— Ти теж важливий мені… Тому я ніколи не зроблю тобі ніякої шкоди.. Повір, ми не говорили про тебе…

— Іди сюди, — я подаюсь вперед і торкаюсь губами її губ, прикриваючи очі. 

Сьогодні я вирішив, що це мій остаточний вибір. Ніякої Міли нізащо і ніколи…