15. Вадим. Обіцянка

Ми їдемо мовчки. Мені сумно від того, що скоріш за все це буде наша остання зустріч. Вона потурбується про свою безпеку і достатньо вагомого приводу приїхати до неї в мене вже не буде. 

Коли підʼїжджаємо до околиці міста, я зʼїжджаю в лісосмугу і зупиняю машину. 

— Зараз ти викличеш таксі і поїдеш далі сама. 

— Чому? — вона нерозуміюче дивиться на мене. — Боїшся, що тебе запідозрять у моєму викраденні? 

— Я взагалі не хочу зайвий раз показуватись перед твоїми родичами, — я хитаю головою. — Певно, це наша остання зустріч. 

— Але ж тоді ти був у нас удома, на маскараді? Чи ти приходив з якоюсь своєю метою? — вона похмурнішає.

— Так, зі своєю, — не приховую я. — Але деталей я не скажу, навіть не розпитуй.

— Ти хотів нашкодити моєму батькові? — здогадується вона.  — Може, ти приватний детектив, і хтось тебе найняв? 

— Я нічого тобі не розповім, Міло, — я зітхаю. — Викликай таксі.

Вона дістає телефон і викликає таксі, більше не дивлячись на мене. 

Коли таксі наближається до нас, вона виходить з машини і йде до таксі. Лише перед тим, як сісти в машину, на мить піднімає голову і дивиться на мене. Потім вона зникає в машині, і та рушає з місця. 

Чомусь мені сумно, хоча все було зроблено правильно. Я заводжу машину і виїжджаю з лісосмуги. Треба їхати додому і менше думати про все це… Більше ми з нею не побачимось…

***

Коли я повертаюсь додому, Іра обіймає мене, а потім питає:

— Це була знову вона? Я впізнала парфуми. 

— У неї є хлопець, у мене є ти, — я торкаюсь долонею її щоки. — Її викрали. Я не міг не поїхати. 

— Так, звичайно, я розумію, — киває Іра. — Ходімо вечеряти…

— Ні, я спочатку хочу десерт, — я подаюсь вперед і торкаюсь губами її губ.

Вибити це дивне бажання. Задушити і знищити. Я маю зробити це… Так буде правильно. Це просто тому що я врятував її, якийсь комплекс рятівника… 

 — Я не проти, — усміхається Іра. 

Я цілую її, заплющуючи очі. Забороняю собі уявляти Мілу… Її шкіру і запах, який все ще на мені. Її погляд… Сумний і закоханий. Її губи… 

Коли згадую той поцілунок, тіло зраджує. 

Притискаю Іру до стелажу, на мить відриваюсь від губ, щоб вдихнути повітря, і щоб поглянути на неї.

Вона коротко зітхає і заливається рум’янцем. В неї ніби підкошуються ноги, тож вона обіймає мене і шепоче на вухо:

— Ходімо у спальню? 

— Так, ходімо, — я киваю.

Переплітаю наші пальці і відсторонююсь. Веду її до спальні, а потім вкладаю на ліжко. Знову дивлюсь в очі, запамʼятовую кожну рису. Іра кохає мене, вона ніколи мене не зрадить. Я теж не зраджу її.

Це рішення правильне, я не буду жалкувати…

З такою думкою я знов цілую її і заплющую очі. Торкаюсь і кожну мить нагадую собі, хто зі мною з перших скрутних хвилин, хто врятував моє життя, завдяки кому я все ще дихаю…

— Я люблю тебе, — кажу тихо. Це правда. Я люблю Іру. Вона — найближча мені людина. Тільки вона і ніхто інший.

 — Ти — сенс мого життя, — тихо відповідає вона. — Я не знаю, як би жила далі, якби ти раптом зник… Не хочу навіть думати про таке.

— Я нікуди не зникну, я обіцяю тобі, — кажу і знов цілую її.

Це не просто слова вголос. Я обіцяю це навіть не Ірі. Я обіцяю це собі… Так і буде, так має бути. Тільки так і ніяк інакше…