Володимир Дрозд. Вибране

                     Юлі

В двадцятиріччя  старшої  дочки

Мені  відкрився раптом  сенс  життя.

Неначе  вчора  крихітка-дитя

Торкається батьківської  щоки.

Який тільки  незримий  плин  часу!

Дивуюсь,  звідкіля красуня  ця.

Вже  й  лікарський халат  їй до  лиця

То  що ж в дарунок  я  тобі несу?

Ті, не  даремно  прожиті  роки,

Батьківської любові  моноліт,

Що змогу дасть через багато  літ

Відчути  дотик  рідної  руки.

                1998 р

                       ***

                МИ

Ні  вогника, а  ні  багаття,

Густа  навкруги  пітьма.

Неначе  й  доріг  багато.

А правильної  нема.

Готуємо  взимку  сани,

А виїздимо навесні.

Здавалося,  всі  з  вусами,

А вийшло, що  зовсім  ні.

Обдурюють  нас  постійно,

І все  за  нашої  згоди.

Терпляче  і  самостійно

Чекаєм  з  моря  погоди.

Мовчать  зубожілі  села,

Багаті  неорані  ниви.

Думки  такі  невеселі :

Чи буде  кінець щасливий?

Коли ж то  прийде  Мессія,

Щоб  розуму  волю дати?

Якщо ми  отак  засієм,

То що ж тоді  будем  жати?

       1999 р

               ***

          Андрійко

Державою  геть  забуті,

Дахів  та  підвалів  квіти.

Роздягнені  і  не обуті

Блукають  «нічийні» діти.

Як  люди  звикають швидко

До болю, незгод і лиха.

Один  відвернеться  бридко,

Другий  допоможе  тихо.

Вокзалом  іде  дівчина –

Красуня, немов  із  друку.

Під  ноги  клубком  хлопчина

І тягне худеньку  руку :

Дай  тьотю мені  копійку.

Немов  дві  криниці очі!

Зовуть тебе як ? – Андрійко.

Ти  їстоньки мабуть хочеш?

Дала  йому трохи  грошей,

Пригладила  ледь  чуприну.

Ти тьотю  така хороша,-

Відчула  тепло дитина.

Побіг, щось  купив  поїсти,

Напевно що, нашвидкоруч.

Дівчина  не  встигла  сісти

В автобуса. Він  вже поруч:

Дивись, я махну  рукою,

Ти виглянь тьотю в віконце.

По щічках сльозини  рікою,

В волосях  запуталось  сонце.

Яке ж то  воно, майбутнє?

Чийого ж то серця криця ?

Видовище незабутнє,

Ті очі – як  дві  криниці.

            1999 р  

                  ***

          Асканія Нова

Відлунням часу Дикого Простору,

Де  вітер  лиш  гуля,  росте  трава.

В степу, неначе острів  серед моря,

Розкинулась Асканія  Нова.

Могутній  птах безкрайнім степом лине,

Од вітру сива  хлюпа  ковила.

Здалеку  чути поклик  лебединий,

Мене у хащі  стежка  завела.

За чагарями  вирина  срібне  озерце,

Вхід до  печерки  навіва  казковий  сон.

Від  спогадів  частіше  б’ється  серце,

Колись тут  двоє билось в унісон.

Бринів  сніжок, як та  тоненька струнка,

І свідком  був лише  мовчазний  ліс,

Як  ми зривали, наче  поцілунки,

Губами теплими замерзлий  барбарис.

З роками рідко  я  отут буваю,

Давно  не  юний,  а уже  в  літах.

Та барбарису  смак я  відчуваю,

Як  твій  цілунок  на  моїх устах.

                           1999 р

                     ***

                  2000

Все  звичайним стає  з  роками

І зникає  чекання  чуда.

Сивина  вже  бринить  голками,

Де  межа: що було - що буде?

Та  з’явилась проблема  нова,

Захватила  уже  пів  світу.

Хтось  говорить – це  ера  нова.

Інші  кажуть, що  кінець  світу.

Де  чекають  комп’ютерну кризу,

Хто - побільше відвоювати.

Ті готують  новенькі  «ризи»,

Щоб народ ними здивувати.