Розділ 5. Її запах

Факт 5. Вовче сімейство здатне відчути запахи інших тварин на відстані в півтора кілометра.

Автомобіль, який фігурував у справі пограбування особняка бандою підлітків, привів Єгоріна до давніх знайомих із патрульної поліції. Звісно, можна було дізнатися й телефоном, однак особисті контакти завжди слід зберігати теплими.

– Усім привіт! – кивнув він місцевому офісному планктону, на цілісінькі години застиглому за комп’ютерами, оформляючи викрадення транспортних засобів, а потім сумлінно їх розшукуючи.

Лише дехто відізвався кивком на його вітання, інші з головою поринули в роботу, немов їх поглинула трясовина. Давній друг Толик стомлено усміхнувся у відповідь, коли Єгорін підійшов до його столу. Лейтенант був на п’ятнадцять років молодший, але паперова робота навідкладала жиру на його боках, а генетика прискорила випадіння волосся, отож вони мали вигляд практично однолітків.

– Якока? – запитав Єгорін.

– Кукуку, – посміхнувся друг на старе вітання.

Напиндючений чолов’яга за сусіднім столом невдоволено подивився на двох чудернацьких служителів порядку і підкреслено гучно пирхнув.

– Он воно що, самі дебіли навколо, – зарозуміло глянув він на інспектора перед собою, – або ж слабоумні, як оті двоє.

– На вашому місці я б поводився стриманіше, – тактовно відповів інспектор, на секунду відірвавшись від монітора.

– А чого ці кукурікають? – кивнув він на Єгоріна і його товариша.

– Це анекдот. Класику знати треба. Один запитав: як Ока? У сенсі автомобіль марки “Ока”. А другий відповів, що гаплик – зникла безповоротно. Професійний гумор.

– Гумористи  довбані, – надувся потерпілий.

Єгорін краєм вуха почув розмову, та до нахабнуватого дядька йому не було жодного діла, отож він відразу звернувся до Толика з тим, що його хвилювало.

– Що там із моїм автомобілем?

– Знайшли. Злодії покаталися і кинули. Жодної шкоди, хіба що бак сухий, так що власникові пощастило. А в якій справі у вас проходить? Мокруха?

– Ні, пограбування. Ви пальчики для мене зняли?

– Певна річ, все як годиться.

Хоча в кімнаті стояв легкий гул, який заглушав голоси, але Єгорін все ж за звичкою нахилився над столом, щоб його слова чув тільки Толик, а ось відвідувач за сусіднім столом не економив децибели, тим самим ще більше випробовуючи терпіння інспектора.

– Ви що, знущаєтеся з мене?! – вкотре залементував він на весь офіс, отримавши роздруковані свідчення на підпис. – Я ж казав, що пацан викрав мій Кадиллак Ескалейд. Хлопчик був такий середнього зросту, худорлявий з носом таким, ну таким… та дідько вхопив би його ніс! Я не на його ніс і вуха дивився, ви машину мені верніть.

– Так я так і записав. Що вам не подобається? – незворушно відповів служитель порядку.

– Па-ца-н викрав машину, дівчисько ні при чому.

– Ви ж самі говорили, що дівчина відволікала увагу.

– Так, дівчину сюди не вписуйте. Ясно?

– Не зовсім.

Інспектор уже набрав повні груди повітря, щоб уточнити, та у хамського чолов’яги забренькав телефон.

– Алло... І що?.. А якого біса?.. Зараз буду, – він зневажливо кинув аркуші на стіл, як щось огидне і не варте його уваги. – Значить, так... Я повернуся за три з половиною години, щоб було так, як я сказав.

Від такого хамства в інспектора аж перехопило подих. Він виплеснув усю накопичену лють на аркуш паперу і, зібгавши його в тугу кульку, щосили пожбурив у сміттєвий кошик. Переповнена злістю рука здригнулася і зіжмаканий папірець упав за крок до мети.

– От за що мені ця кара? Чого, як якийсь багатий вилупок, так начальство спихає його до мене?

– Бо лише ти їх можеш витримати, – втішив колегу Толик.

Інспектор роздратовано махнув рукою і пішов піднімати папірець, остерігаючись гніву прибиральниці. В їхньому офісі Петрівна реально була грозою всіх працівників. Така тиха і, здавалося б, непоказна мов горобчик бабця, та варто комусь проштрафитися на ввіреній їй ділянці, то так припече бідолаху, що єдиним порятунком буде лише звільнення.

До Єгоріна долинали чутки, буцімто ті, хто кидали недопалки повз урни, потім знаходили їх у попільничці на своєму столі. Вона не лінувалася піднімати папірці, кинуті деінде, і навіть склеювати їх, а потім показувати начальству зі словами: «А якщо шпигун?». Петрівна навіть не соромилася зайти в чоловічий туалет, щоб зловити на гарячому тих, хто не потрапляв у пісуари. Одним словом – не жінка, а гроза.

– А мій автомобіль власник уже забрав? – повернувся до перерваної розмови Єгорін.

– Ні. Чоловік лише сьогодні від нас дізнався, що залишений йому батьком старенький Жигуль поцупили. До речі, ось, – Толик простягнув планшет із досьє, – можеш сам подивитися дані про машину і звідки її викрали.

– Дуже добре, давай-но гляну, – Єгорін заглибився у вивчення матеріалів справи. – От шибеники – знають, де красти. Подивися, – показав він другу карту, – ось будівля праворуч – це банк, а там камери, а вниз кілька метрів – і офісний центр, він також під стеженням. Якщо судити за віком – шантрапа, а за почерком – терті вовки.