5

- І не боїшся? – полихнув очима чорт, коли відійшов з відьмою подалі від багаття та чарівниць, що незадоволено сичали у їх бік – вже не одна з них уявляла, як приголубить її красень-панич... А Грицьку раптом нудно стало на цьому травневому святі, от і зацікавився, чого хоче ця руда красуня. – Обіцянки чорту давати…

- Не боюсь, - тихо відповіла Ядиха, пильно дивлячись у лісові нетрі, де спалахували чарівні болотні вогники, що завести можуть та згубити. – Бо й так нема мені життя, тільки про своє бажання й думаю… ні жити, ні спати не можу… закриваю очі – бачу Чарсвіт. Треба мені туди попасти. Допоможи!

- І що ти там згубила? – зацікавився чортяка, спираючись на дерево. Капелюх зняв, почухав роги.

- Кохання своє, - тихо відповіла відьма.

- Чи ти дурна баба, чи не розумієш, що в потойбіччі що завгодно статись може? Там світ примар та мертвих, там немає місця живим, навіть я не люблю там бувати. Повелителька Чарсвіту – Мора страшна, це дух мертвий. То кістлявий привид з безоднею очей, морова панна, від одного погляду якої квіти в’януть, а люди старішають, коли забирає вона їх життя та сили. Не знаєш ти, куди пхнешься!

- Але ж ти давно живеш на світі, у різних місцях бував, усілякі хитрощі знаєш, - примружилась відьмарка. – Можеш допомогти обдурити Мору.

- Ти мене не спокушай, - засміявся той, - чи не краще мені цю ніч весняну чарівну провести буде з кимось з цих красунь? Навіщо мені йти з тобою на той бік, де мари та чорне чаклунство?

- Кажу ж тобі, коли буде на то твоя воля, я теж на допомогу прийду. Моє чаклунство сильне, рід мій старовинний, сили всіх відьом, пращурів своїх, в крові моїй, в серці моєму… - шепотіла Ядиха, вмовляючи чорта. – Або погоджуйся, або…

- Силою мене хочеш взяти? – розлютився чорт, спалахнули пекельним вогнем його очі, стрільнув у темряві тонкий хвіст, збиваючи листя з дерева. – Клята відьма! Не бути тому!

- Добре, добре… - заспокійливо усміхнулась Ядиха, схопивши його за плече. Обережно торкнулась іншою рукою щоки. – Кажи, що ти сам хочеш?

Не боїться його! І Грицько відчув, що лють його згасла під пильним поглядом чорних очей.

- Нащо мені щось від тебе? Чи й сам я не годен поратися зі своїми бідами, - сплюнув він. – Але ж і вперта ти, жінко! Де такі й родяться! І за впертість твою буде тобі нагорода. Не треба мені нічого від тебе, так допоможу. Але спершу розповіси мені, нащо тебе несе до Чарсвіту? Чого там забула?

- Чула я, що тільки в чарівну травневу ніч відкриваються дверцята до потойбіччя, але знайти їх не так легко, як люди думають… - зашепотіла дівчина, і очі її темні здавались тою самою безоднею, де живуть мари. – Тому й прийшла сюди шукати помічника, щоб марно час на пошуки не витрачати… Ти всіма дорогами-шляхами літаєш, всі світи знаєш, тому й впевнена я, що зможеш провести мене стежинкою мерців… А чого я туди хочу… вже декілька років сниться мені панич один, і здається – тримає Мора його в полоні своїх чар темних.

- Невже закохалась у примару! – розреготався чорт. – От чортова баба, спокою тобі немає. Чи парубків тобі мало – живих та гарних, в яких кров грає та серце б’ється!

- Він теж живий! Я відчуваю це! – скрикнула Ядиха, вперши руки в боки. – Його рятувати треба!

- Перший раз таку відьму бачу, - перестав сміятись чорт, і погляд його став задумливим. – Яка готова собою ризикнути заради мари якоїсь. Добре, Ядиха, допоможу я тобі. Бо нудитись я почав, все те й саме, всі ці свята, танці, шинки та ігри… все однакове. Але пам’ятай – нічого їсти та пити в Чарсвіті не можна, пригощатись нічим не смій, подарунки брати – інакше навіки там лишишся. Ну пішли, ворожко, будемо шукати шлях до потойбіччя…